Розділ «VIII»

У сім'ї Вихорів повелося так, що Йонька вважав себе за хазяїна двору і був переконаний, що якби не він, то господарство б захиріло, хлів завалився, а корова здохла б, а насправді ж всьому давала лад Уляна, і тільки дякуючи їй проквітало домашнє господарство. Йонька був якийсь невдаха, і все йому не в руки потрапляло, а ковзало поміж пальцями. Приміром, Йонька, поцмокуючи люлькою, говорив, що вигідніше продати овець і купити кіз або що треба продати корову і прикупити овечок, Уляна того не заперечувала, хоч знала, що ні того, ні другого робити не можна, бо в господарстві і масла, і молока, і овечого лою потрібно: зимою Гавриловим дітям тільки й ря-тунок від простуди, що парене молоко з лоєм. Та й те сказати — заріжеш вівцю, м'ясо на поставку, а шерсті трохи здаси, а то таки трохи й вигадаєш дітям на рукавички, а може, і на сірячину назбираєш. Йонька говорив, що треба зробити курник із глини, Уляна не заперечувала, хоч робила своє, тобто й пальцем не ворушила для того, щоб будувати той курник, бо знала, що в тому немає необхідності: клуня он пуста, держи курей хоч тисячу. Йонька бачив, що в господарстві нічого не робиться так, як він велить, гримав дверима, сердився і навіть сікався до Уляни з кулаками, а вона ходила тиха і присмирніла, як черниця після молебня, потурала господареві у всьому, знаючи, що буря перегуде і буде не так, як він хотів, а так, як вона хотіла, і що Йоньтої про все забуде і через кілька днів уже буде з нею сперечатися, що це він говорив, щоб кури зимували в клуні, а не вона.

Цього ранку Йонька встав удосвіта, коли шибки на вікнах були іще чорні і по Троянівці в синій імлі хрипко горланили півні. Нацупив на себе сто раз латаний кожух і, не сказавши нікому слова, вийшов надвір. Тільки Уляна розтопила в печі, влетів у хату, немов ів пожежі:

— Буди Гаврила і Тимка. Бики у дворі ждуть. — Куди ж це? — заклопоталася стара. — Я ще й снідати не зварила.

— Еге, будемо тебе ждати, доки ти тут намо-няєшся. Ну, йди, чого витріщилась?

Уляна, зітхнувши, накинула на плечі теплу хустку, почовгала з хати.

Через кілька часу кремезний Гаврило покульгував біля гарби, здивоваяо аиизував плечима.

— Що це він задумав? — питав він у сердитого зі сну Тимка, що прикручував вірьовку до розорин.

— А чорт його знає! Хіба в нього допитаєшся? Прийшов Яонька — мовчазний, заклопотаний, взяв волів за налигач, потяг із двору.

Через сонне село пройшли майже галопом. Йонька безнастанно стьобав биків батогом, і маленька постать його метлялася, як прив'язаний до налигача рептупюк із сіном. Коли виїжджали на Беєву гору і бики ступали повільніше, віл заметушився, як циган у чужій конюшні.

— Підсобляйте. Чого плентаєтесь, мов сонні.

— А що підсобляти? Пусту гарбу тягти?

— Хоч би й так. Волики он як хекають.

— То ви вас запряжіть, — порадив Тимко.

— Ет, що з тобою, дураком, балакать!

Вихопилися на гору, від бика потягло свіжими кі-зячками. Ярмо рипіло і подзенькувало занозами, Йонька, ученившись за налигач, усе погейкував та цьвохкав батогом. В хутір Ковбики приїхали затемна. Йонька зайшов у чиєсь подвір'я на самому краю хутора, побудив собак, вони скажено рвалися із. ланцюгів, готові змегелити Ионьку разом із кожушиною. Рийку-ли двері. В темряві зачорніла людська постать, притишеним голосом втихомирила собак. Вонька про щось ио-шептався із незнайомцем і швидко повернувся назад.

— Держи за мною.

Гаврило слухняно повів за ним биків.

В полі стояла тиша, з улоговин тягло нічною росяною мрякою, гарба зачіпалася за кущі, і Тимка оббризкувало холодним свіжим дощиком, так ию навіть на губах осідав прісний смак роеи. Було так темно^ що Тимко не бачив ні дороги, ні гарби, і коли кущами зірвало з нього картуз, то він довго лазив рачки і не міг намацати його на землі. Тоді він присвітив сірником і побачив свій картуз, що лежав біля самих ніг.

— Що ти там світиш, в очах би тобі світило! — вилаявся Яонька.