Розділ «XX»

Перед самою косовицею несподівано заявився в Троянівку Федот Вихор. Якось увечері прибіг із сільради виконавець і приніс телеграму, в якій сповіщалось, що Федот сидить у Полтаві на вокзалі в надії на попутний транспорт.

Гаврило виїхав за ним парою коней і надвечір третього дня привіз у Троянівку. З Федотом їхала дружина Юля, схожа на гречанку кокетуха з лінивим голосом і млосними очима. Коли стали спускатися з Беєвої гори, вередливо вигнула чорні, блискучі, густі і по-чоловічому широкі бро'ви і тяжко зітхнула:

— Оце таке село? Я тут умру від нудьги. Гаврило засовався на возі, так, ніби хотів щось сказати, та тільки вдарив батогом по конях, які й без того прискорили ходу, бо почули домівку. Ось і хата. Мелькнули голубі віконниці, недавно загороджений тин, на якому ще не просохло ліщинове листячко, розчинилися ворота — коники з розгону влетіли на подвір'я. Уляна, побачивши сина, витерла руки об фартух, п-ри-пала до рипучих ременів на його грудях і тихо, щасливо заплакала. Ненька, скинувши картуза, топтався біля воза.

— Поводи коней по двору. Води не давай, — суворо наказав він Тимкові і звернувся до гостей: — Чого ж ви стоїте, заходьте в хату. І ви, невістко, заходьте.

Юля цілуватися ні з ким не стала. З матір'ю вона обнялася, а Неньці подала білу, з довгими красивими пальцями руку.

— Це твій старичок? — як би дивуючись, запитала вона в Федота. — Гм. А чого він такий обірваний?

— Це ми так по-домашньому, по-селянському. Коло гною воно краще й не треба, — знічено посміхнувся Ионька.

— Боже! Чого ж це я стою? — спохватилася мати. — Люди з дороги. І вода гаряченька є вмитися, і все приготовлено. Як же. Ждали. Господи, як ждали! Піди ж, Йосипе, принеси ночви з хліва, бо їм треба вмитися з дороги. А може, ви спочатку повечеряєте? А вмиєтеся опісля?

— Що ви! Хіба можна сідати за стіл з немитими руками? — здивувалася Юля.

— Так воно хто як. Нам то байдуже, а ви люди городські, то у вас по-другому заведено, по-культур-ному, — добродушно погодилася Уляна. — Тимку, кинь водити коней та злий їм на руки. Не знаю, як вас і величати.

Уляна винесла надвір чавун з гарячою водою і поставила на порозі. Юля, не соромлячись мужчин, зняла з себе чорну дорожню кофточку, зав'язала косинкою голову. В тугу смуглу спину безжалісно врізалися бретельки ліфчика. Тимко лив їй воду в рожеві ківшики долонь. Юля безсоромно розглядала його своїми млосними, ледь прищуленими очима.

— Брюнет. Жагучий брюнет, і зовсім не схожий на Федота.

Тимко з кухлем у руках переступав із ноги на ногу, крадькома обзирав її красиву, сильну, гнучку спину. «Іч, вигулялася на казьонних харчах. Сименталка».

Юля витерла м'яким рушничком груди, шию, спину, кокетливо ляснула мокрою долонею (від неї запахло милом) Тимка по щоці, заграла бровами:

— У твоїх очах є щось демонічне і привабливе для жінок.

Тимко залився фарбою, опустив очі.

— У тебе є в селі симпатія?

— Ні, немає.

— Чому?