Розділ «XXII»

У Гордія Кошари сім'я була невеличка — дванадцятеро дітей. Четверо, слава богу, померли, а восьмеро жерли хліб святий і стугоніли зимою на печі, як вівці в загоні. Як стануть, бувало, виплигувати в одних льолях на обід або на снідання, то аж п'яти холонуть; от-от потрощать зубами стіл на тріски. Жив Гордій бідно, дітей годував картоплею та квашею. Наллє жінка в ринку, обліплять її діти і хлюпаються в ній ложками, як утята в рясці. На вулиці Гордій часто скаржився селянам:

— Оце перед різдвом назмітав з горища пшениці на кутю, поставив у хаті, коли це чую серед ночі: хрум, хрум, хрум... Присвітив, а вони навколо, мішка, як прусаки, — пшеницю гризуть.

Зодягався Гордій бідно, як бог пошле. Прийде на побрехеньки до сусідів, селяни про врожай говорять, про землю, про худобу, а він розглядає латки на своїх колінах.

— Ех, — каже, — якби отакі штани були... Потім ткне пальцем на іншу латку та:

— Ні, з оцієї матерії були б ще кращі. Це колись а в одного цигана на овес виміняв. Добрячі штани були. Якби не порвалися, так і досі носив би.

Минали роки, росли діти. Одні повиходили заміж, інші поженилися. Залишився Гордій удвох із Мотрею при своєму наймолодшому синові — Денисові. Та не було їм ні спокою, ні затишку на старість: вдався Денис безжалісним, лінивим, грубим і злодійкуватим. Працював у колгоспі, як за якусь провину, і більше всього промишляв полюванням. Літом бив качок, зимою зайців і приблудних собак, здирав шкури, чинбарив і продавав хутірським хлопцям на бубни. Від постійного спілкування з тваринами виробилися у Дениса звірячі повадки: мав він такий тонкий нюх, що по запаху диму міг безпомилково визначити, у чиїй хаті смажиться сало, а в чиїй печеться свіжий хліб на капустяних листках. Були в нього сильні ноги, які ніколи не знали втоми, і мав він ще одну рису, яку навіть трудно було йому приписати, дивлячись на його вайлувату, ліниву у всіх рухах постать: вміння надзвичайно швидко, майже блискавично переходити від млявого, сонного стану до звірувато-хижого, спритного, зібраного, готового в любу секунду зробити стрибок і настигнути свою жертву. Іде Денис по полю переваги-ваги, голова як приліплена, очі в щілинках, рушниця десь аж за плечима теліпається. Раптом — шелесть що-небудь, — Денис голову в плечі, рушницю в руку — бах-бахі І є заєць. Як до землі пришиє. Лежить бідний косий і не ворушиться. Але таким Денис був лише на полюванні, а в звичайному житті — ледацюга з ледацюг. Вічно він запізнювався на роботу або й зовсім не виходив, а те, що робив, все рівно треба було після нього переробляти.

Одного разу, коли Денис ішов на роботу, добренько-таки припізнившись, його перестрів Оксен.

— Дивись, Денисе, щоб це було останній раз. Завтра приходь на роботу так, щоб я тебе не впізнав.

На другий день — сонце в снідання — заходить на колгоспний двір якийсь дід. Кожух навиворіт, шапка насунута на очі, сам згорбився, ціпочком поперед себе-постукує.

— Іди собі далі, — каже йому Оксен, що саме стояв біля контори із бригадирами. — У нас милостиня не роздається.

А дід ніби й не чує, що йому говориться, чеше далі: сива борода на вітрі ворушиться, руки тремтять, рот перекособочило — милостині просить.

— Кажу ж тобі — немає! — уже сердиться Оксен, а дід руку до вуха наставляє, так, ніби він недочува. А тоді хап рукою за бороду, хап за шапку — в Оксена аж очі на лоб полізли.

— Це ти, Денисе?!

— Я.

— Ти що? Здурів?

— А ви ж мені казали, щоб я так прийшов, аби ви мене не пізнали.

— Так то ж я тобі говорив, щоб ти рано прийшов, без запізнення, а ти мені комедію граєш. Скидай же зараз із себе оцю музику та йди волочити, бо вже он скоро обід...

Потис плечима парубок і перевальки почвалав у поле.

Увечері вчорашнього дня дав Оксен наряд — возити із кирнасового лісу дерево на будівництво колгоспної конюшні. Виїхати треба було рано, щоб ще за холодка пригнати биків до лісу і не мучити їх по жарі. Із Сергієм мав їхати і Денис.