Розділ «4.4. Етичні вчення античного суспільства»

Різноманітність типів філософських учень Давньої Греції зробило давньогрецьку філософію школою філософського мислення для всіх наступних часів, насамперед для філософії Давнього Риму. "...У різноманітних формах грецької філософії, — вважав Ф. Енгельс, — уже мають місце в зародку, у процесі виникнення майже всі пізніші типи світоглядів".

Етичні вчення Давньої Греції

Етика Демокріта

Етика софістів

Серед представників цієї течії було немало видатних мислителів, професійних "учителів мудрості", зокрема Протагор (прибл. 490—420 до н. е.), Горгій (прибл. 480— 380 до н. е.) та ін. Проте софісти молодшого покоління (Лікофон, Алкідамант, Трасімах та ін.) усе більше абсолютизували момент релятивізму в пізнанні й оцінюванні (вважали людські знання відносними, суб'єктивними), доводячи пізнавальні й ціннісні висновки до абсурду. Зрештою, софістика перетворилась на суто формальне, софістичне обґрунтування (створення видимості обґрунтування) будь-яких тверджень, навіть абсурдних.

Софісти першими поставили людину в центр філософського пізнання, розглядаючи її як творче начало світу. Якщо інші античні філософи розмірковували, йдучи від світу-космосу до людини, від загального до специфічного, від об'єктивного до суб'єктивного, то софісти визнавали примат (лат. — першість) людини над світом. Найвидатніший з-поміж них — Протагор, вважав її мірою всіх речей, від якої залежать закони об'єктивної дійсності (очевидно, йдеться про суспільне буття).

Представники цієї течії розмірковували про значущість і цінність речей для людини, обґрунтовували її право дивитися на світ крізь призму своїх цілей та інтересів. На їх думку, людське буття не зводиться до природного, а охоплює також неприродне, суспільне (культуру). У світі природи і культури існують різні закони: природні діють невідворотно, а закони держави, культурні й моральні норми не мають строго детермінованої сили, тому ганьба чи покарання можливі лише, якщо порушення помічені. Порушення законів природи обертається шкодою для індивіда незалежно від того, явне воно чи приховане.

Створене людьми буття (культура) є індивідуалізованим, тому його прояви, на відміну від природного, видаються стихійними, випадковими, навіть свавільними. Такі міркування не позбавлені сенсу, адже моральні норми, як свідчить історія, часто змінювалися. Проте софісти, акцентуючи на мінливості, відносності та суб'єктивності норм і уявлень про добро, зло, справедливість, ігнорували в них моменти тривкого, абсолютного, вселюдського, об'єктивного. Внаслідок такого підходу вони довели релятивізм до скептицизму (недовіра у правильності, істинності чого-небудь) і навіть морального нігілізму, заперечення загальновизнаних моральних цінностей.

Людські чесноти софісти тлумачили надто широко, зараховуючи до них набуті людиною моральні та соціальні позитивні якості (розумові здібності, професійну майстерність, красномовство), які забезпечують їй життєві успіхи і повагу. Життя вони розглядали як суцільний процес виховання, головне завдання якого полягає в навчанні доброчесності. У ранньому дитинстві цим мають займатися батьки, згодом — учителі, далі — держава, змушуючи своїх громадян вивчати закони і жити згідно з ними.

Моральні норми, закони, приписи суспільного життя, на відміну від законів природи, софісти вважали результатами людської творчості. Ці закони і норми не можуть мати всезагального, необхідного для всіх статусу. Наприклад, Горгій дотримувався думки, що чесноти чоловіків і жінок, дорослих і дітей, вільних і рабів принципово різні. Навіть у людей однієї статі, одного віку і соціального становища уявлення про чесноти не тотожні, оскільки кожен індивід є мірою речей, а відмінність між індивідами нескінченна.

Визнаючи цінність речей, вдаючись до моральних оцінок, люди використовують не знання, а думки, які не можна охарактеризувати як істинні чи хибні. Послуговуючись здоровим глуздом, вони одні з них вважають кращими, інші — гіршими.

Загалом усі софісти були єдині в тому, що однозначно тлумачити добро, зло і справедливість неможливо, оскільки дотримувались принципів етичного релятивізму, який розуміли по-різному. Так, Антифонт (V ст. до н. е.) сутність справедливості вбачав у тому, щоб не порушувати заковів держави, оскільки це вигідно. Проте на самоті, без свідків корисно дотримуватися законів природи, тому що приписи суспільства довільні, штучні, а закони природи — необхідні. На думку Фрасімаха із Халкедона (V—IV ст. до н. е.), який викладав у Афінах риторику, кожна влада встановлює такі закони, які їй корисні: демократія — демократичні, тиранія — тиранічні, тому справедливість — це вигода для певної влади. А Каллікл (персонаж із діалогу Платона "Горгій") вважав справедливими закони тиранії та устрій суспільства, за якого сильний панує над слабким.

Етика софістів не вичерпується релятивізмом. Вони скептично ставилися до твердження про існування богів; проголосили (вперше) ідею рівності всіх людей — знатних і простолюдинів, греків і варварів, вільних і рабів; піддавали критиці устої тогочасних держав.

Етика Сократа

Щодо ролі Сократа в історії етики побутують різні думки: одні вважали його першим великим моралістом, інші (зокрема, Г.-В.-Ф. Гегель та Ф.-В. Ніцше) — руйнівником канонів етики. Етична філософія мислителя мала практичний, прикладний характер, оскільки він не бачив сенсу вивчати те, що не зумовлює корисних практичних змін. Сократ був проповідником і теоретиком моралі. Щоправда, не залишив по собі жодної філософської праці. Основними джерелами про його життя і вчення є твори учнів Сократа, зокрема Платона і давньогрецького історика Ксенофонта (прибл. 430— 355/354 до н. е.). Критикуючи етичні погляди софістів за релятивізм, абсолютизацію особливого, специфічного і навіть випадкового, він абсолютизував загальне і тривке. Спільним для всіх чеснот, на його думку, є знання: наприклад, мужність полягає в знанні того, як переборювати небезпеки, справедливість — у знанні того, як дотримуватися божественних і людських законів. На цій підставі він доходить висновку, що справедливість, як і всі чесноти, є мудрістю.

Завдяки мудрості людина пізнає загальне в найрізноманітніших предметах, явищах, вчинках людей. Справедливість цих міркувань у тому, що мислення узагальнено відображає дійсність, з огляду на це філософ передусім цікавиться загальним. Однак твердження Сократа, що знання є тим спільним, що об'єднує всі чесноти, не можна вважати обґрунтованим. Певний час не було науки про мораль, знання моралі, але існували мораль, чесноти, спільне в чеснотах. До того ж невиправданим і неможливим є намагання визначити загальне всіх чеснот, стоячи на позиціях граничного раціоналізму. Крім того, на думку Сократа, знання є доброчесністю (добром, благом), без них неможливо зробити вибір, щоб мати втіху і уникнути страждань.

Ототожнення Сократом доброчесності зі знаннями передусім означає свідоме й відповідальне ставлення індивіда до способу свого життя, моральної поведінки. Вважаючи розум рушійною силою, Сократ визнавав суверенність індивіда, тобто моральні норми, авторитет яких традиційно ґрунтувався на зовнішніх силах (суспільство з його громадською думкою, Бог), людина повинна виправдати перед своїм розумом: "Такий я завжди, а не тільки тепер: я не здатний скоритися нічому з усього, що в мені є, крім того переконання, яке після ретельної перевірки видається мені найкращим". Розум індивіда є основним критерієм і суддею щодо моралі. Доброчесність означає здатність керуватися своїми переконаннями і протистояти хибним думкам інших людей, хоч би якими вони були і скільки б їх було. Боятися слід не зовнішнього осуду, головне — не вступити в суперечність із собою.

Розмірковуючи над суперечністю між реальними моральними стосунками (моральністю) тогочасного афінського суспільства і моральною свідомістю, Сократ задумувався, чому всі визнають абсолютну цінність доброчесності, але не дотримуються її. Він дійшов висновку, що громадяни Афін не знають доброчесності.

Сократ був переконаний у можливості витлумачення загальних понять моралі, оскільки, на його погляд, усі чесноти є різновидами знання. Крім того, він намагався з'ясувати основу основ усіх чеснот — сутність поняття "добро" взагалі. Проте витлумачити це він так і не зміг, дійшовши висновку: "Я знаю лише те, що нічого не знаю".