Розділ «V»

Після перших ранніх дощів висохло й стояло довго на годині. Люди цього року спізнилися посилати дітей до школи, і з'явилась тривога, що вони зовсім про неї забули. Аж ось упали холодні ночі, наблизилась покрова, і з села, з хуторів, ніби згукнувшись, люди гуртами посунули до школи писати новаків. Новаки приходили з батьками й з матерями, в повному своєму наряді: у великих чоботях, у батьківських жилетках, з пошарпаними букварями під рукою, причесані, вмиті, з червоними носами: перед дверима школи з їх носів старанно видавлювали зайвий сік; увіходили з рішучим виглядом брати ту науку зразу за роги; і тут же під суворим батьківським оком вичитували свої оченаші, демонстрували здібності й знання. Все народ бадьорий, цупкий, з дому наструнчений, і всі, як один, – казали батьки їх – таланти, здібності, великі сподіванки.

«І не вчив би його, сякого-такого хлопця, коли ж вам таке до всього зарадне, таке беруче – на що не гляне, те й зробить: треба вчить».

Приходили і без батьків, самі. Слухаєш – шкряботить за дверима. Одчиняєш – спершу нікого не видно, і тільки звівши очі вниз, побачиш над порогом величезні чоботи, як ґринджоли, і над ними кудлату шапку. Сопучи й стукаючи, чоботища перелазять через поріг, помалу, зате енергійно чвалають ближче, простягають для привітання руку, з курячу лапку завбільшки, і хрипким баском заявляють, що він, «Гелман Вашильович» (прозвання забув по дорозі), прийшов писатися в школу. Брало легеньке хвилювання.

Праця в школі налагодилась. Власної роботи не починали.

Хоч, правда, Андрій ніколи не забував про свої підручники, і часом на перервах можна було бачити, як він прихватом жадібно горнув очима з книжки, як ложкою з миски.

Стали сходитися вечорами то в нашій школі, то в Тетяниній. Звичайно, було більше жарту й реготу, ніж того вчення, – найбільш надії ми покладали на літо, коли всі будемо вільні од шкільної роботи.

Робота була тяжка в школі, все ж жили без суму, навіть весело.

Розповідає, скажемо, Тетяна про те, як писарчук із волості «по-панському» виявлявся їй в своєму коханні. Андрій з реготу хилиться з стільця, біжить до кухні пити воду і, вернувшись звідти, знову заходиться од реготу. Пересміявшись, він побожно зітхне й докірно похитає головою:

– Регочемося, дуріємо, а чи маємо ж ми на це право, нещасні недоуки?

Тетяна, найперша виновниця незаконних сміхів, набирає сумного вигляду, а в її очах знову вже виблискує якийсь новий жарт.

Бувало, в темну, найтемнішу ніч, коли темрява билася у вікна, як хвилі безмежного моря, під віконню несподівано зчиниться гомін, у шибках процвіте цілий рій цікавих очей – синіх, сірих, карих… Здається, що підпливали вони на чорних хвилях, як черідка цікавих рибок до самітного в морі темряви огника в вікні. Увійдуть в школу – книжки набік, гомін, сміх, співи… З'явиться скрипка – танки…

Нашумлять, нагомонять і знову в темряву одлинуть. З піснями, з гомоном, мов на човнах кудись одпливають.

Випаде сніг – зіб'є бучу: їхать на санях; гуртом їдемо в сусіднє село, до старого вчителя в гості. Метелиця, гребні – світу не видно, а з нами мов якась мара весела починає загравати: вигукуємо, сміємось, співаємо, підскакуємо на кожному гребні й, хапаючись один за одного, перекидаємось у сніг. Хурщик, дядько, чухає голову: невпокійна це і клопітна справа – од села до села перевезти в хуртовину хуру реготу.

Навмисне ми ніколи не шукали собі веселощів, ми їх одкладали надалі, «на колись», на той час, коли будемо мати на те, як каже Андрій, законне право. Проте ті веселощі ніби дражнилися з нами. Вони налітали до нас разом із Тетяною, передчасно. Лізли непрохані у вікна, у двері, робили гармидер, і ставало так тепло й затишно в цьому закуткові, що іноді було шкода міняти їх на ті далекі, непевні сподіванки.

«А чому б не жити тут завжди?» – миготіла в такі хвилини думка.

…Різно стоїть у моїх спогадах за ті часи один вечір. Коли саме було теє – не пригадаю: так ніби у сні воно мені снилося. Цвинтар… місяць вповні, ніч ясна, сумовита…

Бачу – на піску коло брами дві химерні тіні: одна – кошлата, страхітна; друга – скидається на черницю. Іду ближче: о. Василь, коло його, на моє диво, Тетяна. Він якось по-молодечому вихитує гривою, торкає її плечем, щось потаємки говорить. Тетяна задумана, мов якась чужая; слухає мовчки. Побачивши мене, о. Василь хитнув їй головою, пішов, наспівуючи глас, Тетяна осталась. Стояла в тій же задуманій позі.

– Тетяно Гнатівно!

Мовчить, тільки плече здригнуло.