Розділ «XI»

На радi перше слово, певна рiч, було дадено панотцевi.

– Дiти мої! – почав вiн, розмiркувавши гаразд над змiстом листа Лянцкоронського.– Я вбачаю, що в цiй магнатськiй ласцi обiцяно вам тiльки життя, а про нашу святиню, за яку ви й проливаєте кров, не згадано анi жодного слова, – її призначено на руїну й блюзнiрство.

– Не продамо нашої церкви i за наше життя! – вигукнув старий, сивий запорожець, що теж прийшов на раду.

– Не продамо! – гукнули навкруги й жiночi голоси.

– Життя, певне, коштовний дар божий,– провадив панотець далi,– але суть коштовнiшi дарунки, що наданi нам духом святим, це – чиста вiра в творця всесвiту. Життя – це часове благо, та навiть i не благо, а тягар душi. Душа ж безсмертна, i якщо її положено за "друзi своя", за святу вiру, вона досягне в свiтових житлах божих довiчного раю.

– Дак як же ваша рада, панове? Що вiдповiсти на цього листа, що нам прислано? – спиталась Орися.

– А ось що,сказав лисий дiд.– Зброї козак нiзащо на свiтi не вiддасть у руки ворожi; ми ж нi свого життя, нi життя наших жiнок та дiтей не цiнимо, а шануємо лишень нашу вiру святу, та рiдну Вкраїну, та свободу нашого вiльного люду!

– От тiльки, панове,– завважила одна з молодиць,– ми тут раду радимо без пана сотника i без старшини, а їх би слiд було запитати.

Всiм стало нiяково, i нiхто не знайшов, що вiдказати на цю правдиву увагу.

Але Орися виступила наперед i гордо пiдняла голову:

– Я за батька вiдповiдатиму i певна, що з моїм словом вiн згодиться завжди i всюди. Не здаватись нi на якi улесливi слова ворогiв, а вмерти всiм при зброї, боронячи до останнього нашi святощi! Але i вмираючи, силкуватись залучити за собою в могилу якомога бiльше ворогiв!

А Катря, вискочивши усередину кола, простоволоса, з блiдим обличчям i шаленим поглядом, мов божевiльна, гукала:

– Усiм їм смерть! Усiм їм загин! Вони вiдняли в мене все, i тепер тут – пустка, пустка! – била вона себе кулаками у груди.– Не треба менi життя, бажаю лишень їхньої, бузувiрiв, смертi! Поможiть, хто в бога вiрує, помстити оцiм собакам! Поможiть помститись!

Вона, як божевiльна, почала битися, i насилу вже її заспокоїла та взяла бабуся.

Рада розiйшлася. Бiльша частина людей пiшла по споi'х мiсцях з непохитним завзяттям та вiдвагою, а як ще декого i брав острах, то й вiн мусив був зникнути перед лицарською вiдвагою бiльшостi, що складала перевагу.

Орися пiшла на башту i, стоячи бiля корогви, боролася з почуттям громадського обов'язку – не допустити ворога висловитись, i з почуттям страшенної спокуси – хоч ще раз перед смертю побачити свого коханого друга. "Яке оправдання вiн може принести? – займався в Орисиному серцi бурхливий осуд. – Нема в свiтi таких причин, щоб могли виправдати зраду своєї країни, зраду супроти свого народу,– нема їх!

Але вiн так щиро пише, так заприсягається, що вiн не винен… Грiх же не вислухати його i примусити обвинуваченим лягти в домовину!"

Орися пiдняла бiлу корогву i наказала впустити до брами одного лишень шляхтича.

Сонце кривавим вогневим колом уже сiдало, виграючи червоним золотом на церковнiй банi, рожевою загравою квiтчаючи зубцi мурiв, бiлi намiтки молодиць, що стояли на них, i високi шпилi вартових башт.