Розділ «XI»

Орися чула, як завищало залiзо на ланцюгах мосту, як заскрипiли окутi залiзом ворота,– i занiмiла, дожидаючи.

Але ось чутно кроки, i на баштовий мур зiйшов стурбований Корецький i зупинився, мов остовпiлий…

Орися, вагаючись, перша урвала важку тишу i здавленим голосом, бажаючи виявити певний спокiй, сказала:

– Громада, вислухавши листа пана Лянцкоронського, ухвалила переказати через пана гетьмановi, що жодна душа не згодилась на його умови, а всi ладнi вмерти за Україну та за святу вiру!

– Вислухай мене, Орисю, – благаючим голосом по довгiм мовчанню почав Антось. – У моїй долi є страшенне безщасне непорозумiння, яке оплутало моє життя, зламало суджений менi талан i зсушило мiй мозок. Твоя родина пригрiла мене i виховала за рiдного сина, а ти стала менi ближчою вiд сестри.

– Ох, не згадуй, пане, колишнього! – перервала Орися.

– Ближчою вiд сестри, вiд неньки, – пiднiс голос Корецький,– ближче навiть мого власного серця! Спочатку iнколи ще випливали менi в головi зовсiм iншi картини дитячих 'лiт, але дедалi вони поволi похмарнiли i зникли зовсiм… А те бурхливе, вiльне та широке життя, яким жило наше козацтво, стало менi рiдним i цiлком привабило до себе моє серце. Я став козаком, я загартувався в їхньому безмежному завзяттi, я неабияким став i межи запорожцями. Вiр менi, що я й тепер таким же лишився… Пiвроку назад мене впiзнав воєвода Чарнецький.

– Цей хижий вовк, ця ненатла звiрюка! -з жахом скрикнула Орися,сплеснувши руками.

– Так, вiн – звiр, тепер i я це казатиму; а проте вiн матчин брат… Так от, Орисю, вiн разом з ключником упевнився, що я нащадок вельможного роду Корецьких, котрi стояли близько трону i володiли незлiченними скарбами, що я з роду католик. Панське кодло я вважав за найбiльшу кривду, котра перешкоджає королiвськiй владi чинити добро i злагоду в своїй вiтчизнi. Чарнецький, єзуїт душею, укупi з iншими побратимами, побачивши загартованiсть моїх поглядiв, зумiв, одначе, привабити мене на свiй бiк. Вiн признав мої погляди зовсiм правдивими, але, немов справдi по щиростi, вимагав вiд мене, яко сина свого краю, державної мужностi… Вiн вимагав, щоб я з своїми поглядами прийшов до стерна уряду i переконав туманiючу в мороцi неуцтва шляхту зректися цього братовбивчого рабування, не видирати вiд оборонцiв своєї країни їх права, не знущатися над їх святою вiрою…

– Ну й що ж?! – запалялась Орися, всiм серцем спочуваючи знайомому, не вмерлому почуттю.

– Виявилось, що все це брехня та лукавство! I в мене лишилась у серцi тiльки образа, що марно потрачено пiвроку, марно прийнято на душу муки через розлуку з тобою, через утрачене кохання…

– Не втрачене,– тихо промовила Орися,– але слухай, Антосю: за що ж я так страшенно каралася, коли й без того моє життя лiчилося лишень днями?

– За що? Не знаю! Прости менi, моє ясне сонце, якщо я спричинив тобi хоч на хвилину страждання. Втiкаймо вiд цього пекла; я маю великi скарби; ми знайдемо десь в iншому краї, де забажаємо, собi щастя!

– А мiй батько та мої друзi загинуть пiд руїнами? – спитала зблiдла Орися.

– А що ж робити маєм? Що робити? – Корецький схопив її руки i притулив їх до своїх уст.Якщо ти не хочеш утiкати,– вигукнув вiн розпачливо,– то вiзьми цю шаблю i вбий мене!.. Коли ти вiддаєш себе на загин, то менi не лишається вищого щастя, як умерти, – i вмерти вiд дорогої руки!

– Так умерти зi мною, мiй дорогий, коханий, – шепотiла Орися, поклавши свої руки на Аитосевi плечi i гостро дивлячись йому в вiчi, – задля тебе щастя? Так без мене тобi тяжко жити на свiтi?

– Страшенно!

– Ну, так слухай же! Коли ти мене так щиро кохаєш, о, тодi ми з тобою не розлучимось!..

– Мiй ти раю! Щастя моє! – перебив її мов ошалiлий з радощiв Корецький.

– Слухай-но, вгамуй себе; за нами зорять, тобi час iти… Тут є одно потайне мiсце, де можна переховатись, приходь туди. Хоч би саме пекло гвалтувало, нас там не знайдуть. Перечекаємо трохи i потiм не розлучимось. Ось ключ вiд потайних дверей, до них треба йти через печеру, що починається он там, край бескиду, де терни.