Розділ «3.»

Перехід кордону, як зазначалося, відбувся без жодних сутичок. Ян Фіала пояснює цей факт недобросовісністю деяких словацьких командирів прикордонної сторожі, які не намагалися навіть зупинити упівців. [122] Озброєння відділу, що перейшов кордон, складали 10-12 кулеметів ДТ, 20-25 автоматів ППС, 20-30 пістолетів. [123] Проте за час боїв на Закерзонні, при прориві з оточення відділ витратив практично всі набої та ґранати, а тому повстанці змушені були здобувати собі амуніцію в ході маршу по території Чехословаччини. [124] Окрім того, просування ускладнювалося ще й тим, що після успішного проходження певними теренами сотні «Громенка», що розпочала свій рейд швидше, контроль за ними посилювався. Але був й інший момент, що дозволяв українським повстанцям почуватися на словацькій території вільніше, ніж на захопленому вже тоді поляками Закерзонні. Цим моментом було приязне ставлення до упівців цивільного словацького населення та підтримка з його боку. Про цю підтримку згадує навіть надзвичайно вороже налаштований до українського визвольного руху історик Вацлав Славік. Він пояснює її тим, що "між простими людьми знайшлися люди, особливо у Східній Словаччині, де ще жив міф про Шугая [Микола Шугай, народний герой Словаччини, ватажок місцевих «опришківських» загонів - В.В.], котрі допомогу бандерівцям прирівнювали до співчуття до бідних, переслідуваних жандармами". [125] На цьому ж факті наголошує Мирослав Дуда, один з командирів чехословацьких протиповстанських акцій, який у своєму звіті писав: "Цивільне населення Східної Словаччини, особливо українці, підтримують банди, надаючи їм харчі, інформацію про присутність частин безпеки і знайомлячи їх з місцевими теренами". [126] Цікавий випадок, що характеризує відносини між словаками і українськими повстанцями, розповідає у своїх свідченнях Володимир Щиґельський: 1-го липня, після розмов зі священиком та селянами в селі Ґрубов, словаки запросили українських повстанців на весілля, де вони "танцювали і співали з місцевими дівчатами". [127]

В результаті, перші дні перебування на Словаччині були досить спокійними і дозволили стрільцям відпочити та набратися сил після нещодавніх щоденних боїв з поляками. Врешті, вони могли трохи відгодуватися, адже перед тим, на території Закерзоння протягом чотирнадцяти днів харчувалися тільки лісовими плодами. [128] "Поволі забуваються страшні дні кривавого рейду по Польщі, - писав бунчужний «Буркун» в хроніці відділу, - поволі приходимо до сил. Як останнім часом в Польщі кожний почав тратити надію і думати лише, в котрому місці ляже на вічний спочинок - так тепер кожен свято вірить у нашу перемогу, в краще завтра, і вірить, що нема в світі нічого неможливого до виконання". [129]