Розділ «4.»

В березні 1945 року Володимир Щиґельський знову зібрав своїх вояків в одну сотню для виконання доручених командуванням завдань. Власне в цей час розпочала свою протиповстанську акцію спеціально створена для цього радянська дивізія «Червона мітла». Уникаючи зустрічей з цією чудово озброєною і якнайкраще вишколеною військовою одиницею, «Бурлака» спробував вивести свою сотню в глиб лісів. Проте упівці зіткнулися-таки з енкаведистами. Під тиском переважаючих сил ворога, повстанці відступили аж на терени Словаччини і звідти, зробивши півколо, повернулися в околиці села Волосате Ліського повіту. [73]3

Щиґельський, отримавши наказ від курінного «Рена», в перші дні Великодніх свят 1945 року повів свій відділ в напрямку до Перемишля із завданням ліквідації місцевих постів так званої Народної Міліції (Milicja Obywatelska - МO). Після успішного виконання наказів сотенний зв'язався в селі Тростянець з окружним провідником ОУН «Зоричем». Від нього Щиґельський отримав наказ не повертатися на попереднє місце постою. Сотню «Бурлаки» було перепідпорядковано до куреня під командою Михайла Галя-«Коника», а тереном її діяння визначено околиці між Сяноцьким та Перемиським повітами.

В травні 1945 року закінчилася Друга світова війна в Європі, та в Україні боротьба продовжувалася: волинські та галицькі відділи УПА продовжували священну війну з загонами НКВД, не дозволяючи окупанту утвердитися на рідній землі. На Закерзонні до вересня 1945 року, незважаючи на певні сутички між польськими військами та українськими повстанцями, було ще досить тихо. Обидва боки щойно готувалися до справжньої боротьби. Для остаточного утвердження свого панування на споконвіку українських землях Надсяння поляки, ще з жовтня 1944 року почали, згідно з угодами, укладеними з урядом УРСР, переселення українців з цих теренів. З самого початку акції її осудили керівники українського національно-визвольного руху. У листівці «До українського населення західних окраїн українських земель», виданій ОУН 19 жовтня 1944 року, вказувалося, що "так звані сталінські переселення поневолених народів є одним із засобів їх винищування". [74] В упівській листівці від 25 березня 1945 року українців закликали: "Не залишайте земель Ваших Предків, вони ті землі охороняли протягом віків. Охороняли її перед татарами. Кожен камінь тут, хрест, могила, говорить мовою багатьох віків". [75]

Деякий час поляки намагалися створювати враження добровільності переселення, проте, вже незабаром після його початку, стало цілком зрозуміло, що українці не будуть залишати прадідівську землю. Врешті, окупанти відкинули нещиру маску, і з вересня 1945 року до цієї акції залучено три дивізії польського війська. Нахабне викинення українців польськими вояками з їхніх хат не могло залишитися безкарним. Реакцією на цю брутальність став наказ командира Військової Округи УПА «Сян» Мирослава Онишкевича-«Ореста» від 9 вересня того ж року. "Польсько-більшовицькі урядові чинники, - читаємо тут, - почали загальне примусове виселення українців.

1. Супроти цього наказується там, де наші збройні відділи будуть мати добру можливість провести акції проти тих, які проводять виселення - негайно виконати це. Знищувати всі переселенські комісії та всіх тих, які змушують до виселення.

2. Виселені, опущені села обов'язково спалити, щоби не остались жодні будинки, ні будівельний матеріал […].

6. Командири і політвиховники проведуть негайно зі своїми відділами гутірки, виясняючи положення та загріваючи до твердої боєвої постави у виконанні цього останнього обов'язку супроти нашої рідної землі, яку вороги нам відбирають. Не сміємо опустити її без бою зі спущеними, мов раби, головами. Хай за нами горять вогні, хай ніхто не тішиться нашою працею, і хай ворог знає, що ми безборонно не дамо себе знищити". [76] Так почалася завзята, кривава боротьба за землю, що повинна була або залишитися українською, або стати нічиєю. Володимиру Щиґельському судилося відіграти далеко не останню роль в цій боротьбі, його сотня брала особливо активну участь в противиселенських акціях, відбиваючи в окупантів бажання братися за цю брудну справу та вселяючи в українців почуття захищеності.

Ще на передодні виходу наказу Мирослава Онишкевича, а саме 6 вересня, «Бурлака», дізнавшись про «подвиги» польських вояків в селі Тисова, які «спонукали» українців до виселення, вирішив провчити напасників. "Повстанці так несподівано і гураґанно заатакували ворога, - читаємо у звіті про цю акцію, - що він не міг прийти до притомності. Ворожі вояки [відділ чисельністю 250 бійців - В.В.] вистрибували з хат тільки в біллю. Стріляли лише з розпуки. Вислід акції: 20 ворогів вбито, в тому числі 1 капітан, двох зловлено, яких по пропаґандивній розмові звільнено". [77] Акцію загалом було проведено блискуче, проте в ході її виконання Володимир Щиґельський отримав кульове поранення в ногу. Після бою пораненого сотенного відправлено на лікування до села Аксманичі. Пролежавши близько трьох тижнів, ще не цілком здоровий, «Бурлака» приєднався у лісі біля села Кузьмина до свого відділу. Тут він отримує наказ провести акцію спалення копалень нафти в Тиряві Сольній. До своєї диспозиції сотенний отримав також відділ Григорія Янківського-«Ластівки». Зважаючи на те, що копальні охоронялися великим відділом польського війська, він спланував акцію наступним чином: сотня «Ластівки» мала взяти на себе паління копальні, одна чота з сотні «Бурлаки» тримала заставу з боку Сяну, дві інші повинні були знищити польський відділ. Акція тривала сорок п'ять хвилин і пройшла точно згідно проробленого плану, успішно виконавши завдання, повстанці відійшли в напрямку до Явірника Руського. [78]

Через кілька днів об'єднані сотні «Бурлаки» та «Ластівки» провели ще один спільний напад: цього разу на село Дилягова, жителі якого - поляки - здійснювали реґулярні напади на українські села. [79] 23 вересня 1945 року сотня «Ударники-4» під командою Володимира Щиґельського розгромила станицю міліції в селі Войткова. "Згадана міліція, - читаємо у звіті сотні, - мала на своєму конті десятки помордованих, сотні пограбованих українців. Під час акції 12 міліціянтів вбито, двох здалося в полон, а крім того покарано карою смерті сім польських донощиків. Спалено станицю міліції, пошту і більшу частину виселених господарств". [80]