Розділ «5.»

Протягом трьох останніх місяців 1945 року кількість примусово виселених українців неухильно збільшувалася. Проте села не залишалися порожніми - у ще теплі українські хати заселялися поляки. Таким чином, українське Надсяння повинно було стати польською етнічною землею. Щоб не допустити цього відділи УПА розпочали активну акцію спалювання залишених українських сіл. Польськими авторами саме ці акції часто подаються як вияв найбільшої дикості та жорстокості українських повстанців, наводяться вражаючі цифри спалених сіл, знищених господарств, на жаль, польські колеґи забувають, що ці господарства належали українцям, (поки їх не передали полякам), що села були заселені українцями (поки їх звідти брутально не викинули), що в рядах УПА боролися ті ж українці, в основному жителі цих же сіл, власники цих господарств. Часто в описах подібних акцій є надто багато брехні, а основною і засадничою брехнею є те, що їх зображувано як стихійні, неконтрольовані дії українців, таку собі анархію та «гуляйпільщину». В дійсності, як ми бачили з цитованого наказу Мирослава Онишкевича, цей процес був ініційований командуванням УПА і відповідно ним контролювався. Акції відбувалися згідно спеціальних інструкцій, порушення яких суворо каралося. В одній з них, виданій провідником ІІ-ого Округу ОУН Дмитром Дзьобою-«Сталлю», між іншим наказувалося:

"[…] 6. Польські села не можна палити, хіба в крайньому випадку.

7. Під жодним поглядом не можна вбивати цивільних поляків, а особливо жінок і дітей. Бити тільки тих, що йдуть проти нас зі зброєю.

8. Міліцію не зачіпати, хіба вона нас зачепить.

9. В бою спонукати ворога до здачі (ми воюємо не проти поляків, а проти комуністів)". [81]

Ось що читаємо у звіті про спалення сотнею «Бурлаки» сіл Вапівці та Коритники: "Палення відбувалося в цей спосіб: тих поляків, які не ставили опору, випрошувано в чемний спосіб, пояснюючи їм причини палення, в деяких випадках стрільці самі допомагали при виношуванні господарського реманенту. Слід відмітити, що польське населення ставилося до цих акцій з повним розумінням і вповні їх одобрювало. Рідкими бували випадки, щоб поляки ставили збройний спротив. В таких випадках опір ліквідовано при допомозі зброї". [82] Хотілося б закцентувати увагу на тому, що наведений вище опис взято не з пропаґандистської літератури, а з офіційного звіту сотні, адресованого вищому командуванню, вимогою для якого була об'єктивність. [83] За час від вересня до кінця грудня 1945 року відділ «Ударники-4» здійснив десять акцій палення.

На той час сотня «Бурлаки» була вже чудовою бойовою одиницею, її стали вважати одним з найбойовитіших серед повстанських відділів на Закерзонні. Надзвичайна заслуга в цьому її командира - сотенного Володимира Щиґельського. Йому вдалося у дуже важких умовах з простих сільських хлопців (вони становили більшість як в його сотні зокрема, так і в УПА загалом) створити відділ, здатний протистояти професійно вишколеним воякам, і не просто протистояти, а виходити переможцем із сутичок з ними, незважаючи на їх кількісну та технічну перевагу. Визнаючи великі заслуги сотенного курінний Михайло Гальо-«Коник» надав йому 10 грудня десятиденну відпустку. [84] Її Володимир використав для того, щоб врешті побачитися з коханою дружиною та підростаючим сином. Разом із зв'язковою боївкою «Лампи» він перейшов кордон на терени СРСР і зупинився в селі Боневичі коло Добромиля. Саме тут тепер проживала Теодозія з сином Левком. Швидко пролетіли десять днів щастя, яких було так мало, щоб насолодитися спілкуванням з найдорожчими серцю людьми. Але обов'язок перед Батьківщиною кликав Володимира назад, «туди, де бій за волю». Прощаючись із сином мужній сотенний не в силі був стримати сліз… [85]