Розділ «Скаламучена ідилля»

Глухим підземним товчком, що на коротко схвилював уми й сколихнув дотеперішнім нескаламученим супокоєм, був р. 1912. Проголошено частинну мобілізацію.

Це скоїлося саме тоді, коли я вечером найспокійніше сидів у касині і грав у віста. Якраз розділили колоду. Нагло увійшов задиханий підстаршина у службі та викликав мене негайно до полковника, що дожидав з дуже важними справами. З важким серцем прийшлося покидати товариство.

Полковник стрінув мене зі смертельно серіозною міною.

— Мобілізація! Положення незвичайно напружене. Пахне війною. Вам, пане капітане, даю наказ на завтра ранком боєво вирядити сотню та негайно вирушити до Бродів із завданням забезпечити евакуацію тамошніх урядів і кавалерії. Наказ тайний. До хвилини вимаршу ніхто не сміє знати, що ви робите і в якому намірі…

Багато не розпитуючи, я пігнався домів, щоби попращатися з ріднею. Ранком, досвіта, я зчинив у своїй сотні алярм. У величезному поспіху двіста людей переодягнулось у нові однострої, відбирало з магазину нову зброю, виряд. За короткий час боєва сотня стояла виряджена на майдані.

Десь взялася орхестра, жмінка цивілів, полево виряджені старшини. Родився якийсь, напружено немилий настрій. Полковник жарнув високопатріотичну бесіду, в якій мовилося про найяснішого пана, «батьківщину» — дорогу Австрію, останню краплю крови і т. д. Брязкнула орхестра… Заграли молитовну пісню перед боєм: «Отче, благаю Тебе…» Поплила у воздусі поважна, настроєва мельодія… Діти й жінки виряджених старшин і підстаршин почали схлипувати тії прикладати до очей хусточки. Було моторошно.

Далі я кинув приказ до вимаршу. Сотня витягнулася у кольону і, стукаючи новими черевиками, рушила з місця.

У Бродах ми пробули в гострому поготівлі два тижні. За цей час ніхто з нас навіть не роздягався. Дедалі панічні настрої дещо притихли, прийнялись. Але не зовсім, хоч життя поплило рівно, без явних причин до несупокою. Про напружене положення говорили ні собе тільки такі факти, як посилений вишкіл вояка та приділ розвідчих старшин до відділів.

Мені призначено четаря, українця. Свою справжню функцію він прикривав тим, що час до часу йшов на вправи, хоча більшу частину дня проводив звичайно у шинках та торговиці, по вулицях, у підслухах, перебраний на таку машкару, що й рідна мама не змогла би його пізнати під шмінкою та огидливим шматтям.

Мені затямилася одна незвичайно потішна пригода і оцим старшиною під час його розвідчої служби.

На австрійський бік часто-густо переходило за перепустками не тільки цивільне населення, але й російське вояцтво. В Бродах нераз роїлося від російських старшин, що приїздили сюди бричками з ікінками або веселим товариством до каварень чи ресторанів на веселі гульки, що при алькоголі зчаста кінчалися авантюрами або голосними криками підпитих весельчаків.

Склалося раз, що на Новий Рік зраня приїхав до Бродів генерал російської жандармерії у відвідини до місцевого комісари тайної агентури, з котрим він чомусь-то добре жив. Приїзд такої знатної особи не перейшов мимо ух мого розвідчого старшини.

І ось після полудня дивлюся, аж іде мій «розвідний», одягнений службово.

— Куди ж так, пане розвідчий, Бог провадить? — питаю зацікавлено.

— Іду до комісаря тайного відділу, — відповідає він якось похмуро й діловито. — Хіба ж вам, капітане, не видається дещо підозрілою візита російського генерала в австрійського урядовця?

— То пощо ти з револьвером?

— Звичайно, йду до комісаря й його гостя провідати справу на місці.

— Ти збожеволів! — викрикнув я. — Здаєш собі справу, на які неприємности наражуєш себе? — Адже комісар — людина впливова.

Але мій співбесідник тільки здвигнув раменами і пішов, глибоко переконаний у слушність та необхідність свого пляну. Коли що-небудь видається йому підозрілим, а оставили його на становищі, з якого він за всім підозрілим має стежити, то чому б тоді не вглянути йому в справу, що видається такою дуже підозрілою?