Розділ «Домбє»

На львівському двірці я стрінувся з одним знайомим старшиною, що найшовся в тих самих приблизно умовинах, що й я. Ми умовилися з ним перейти боєву лінію, щоби продістатися до своїх. Свій намір хотіли перевести тої-таки ночі. Стрічу намітили в одній каварні, звідтіль мали вирушити на переправу. Ми пішли на кілька годин до міста. За той час я заєдно крутився вулицями, розглядаючи метушню озброєних частин, нелад, суєтливість та несупокій цивільного населення.

У наміченій годині з'явився я в каварні. Знайомий ждав. Ми замовили якусь їжу, щоби підкріпитися на довшу дорогу. Оба мовчали, думаючи кожний своє. Знечев'я у каварні зчинився рух, і поміж столиками з'явилися якісь озброєні недоростки, які простували просто до нашого столика. Поміж ними був якийсь, коли судити по однострою, старшина.

— Показати документи, — різким, образливо-урядовим тоном звернувся до нас старшина.

Ми повитягали свої папери.

— Це неважне. Ходіть за мною, — сказав він, при дивляючися мені скоса. У документах, видно, вичитав таке, що не могло його настроїти до мене приязно.

Не помогли переконування. Ми пішли простісінько до Бригідок. Тут нас зі знайомим розлучили. Переспав я ніч, в яку згідно з моїми розчисленнями мав я бути кільканацять кільометрів поза Львовом. Моя келія була одна з тих «ліпших», що навіть для такого ігноранта у кримінальних справах, як я, зразу ж кидала яркий сніп світла на тюремну інституцію.

Крізь повибивані шибки віяло морозним вітром. По долівці бігали роями щурі, що плуталися мені попід ноги. Бігав і я, щоби погрітися, хоч і місця на те не було багато. Гамірно було, бо щурі пищали, а я кляв голосно й гидко, думаючи, що саме так міг бігти десятий кільометер поза Львів. Згодом число мешканців келії збільшилося на двох «нічліжан», що їх я не міг бачити через темряву. Лаялись голосно, сочисто. Балакали по-українськи. Та все ж я спершу був дуже обережний, підозріваючи, що це провокатори. Згодом мої підозріння зникли. Виявилося, що це були старшини, полонені на польсько-українському фронті. Один з них, тямлю, називався Тузяк. Далі почали ми вже утрійку бігати, аж поки котрийсь вигадливий не допав причі та, поломивши її, не спалив у печі, що піднесло ледви помітно сибірську температуру. Від товаришів цеї полярної ночі я довідався дещо про початок і перебіг перших боїв у Львові.

Ранком нас розділили. Мене повели до якогось нібито слідчого судді.

— Маєте гроші? — поставив він своє перше «слідче» питання, переглянувши побіжно документи.

У моїй голові швиденько схрестилося кілька ріжних думок: дати все — не дати нічого — частину дати.

Я мав значну кількість заощадженого гроша, частину, зашиту в штанах, частину в торбинці на грудях.

— Маю, — відповів я спокійно, вибираючи третю думку, як найдоцільнішу для того, щоби зберегти хоч часть своїх ощадностей. Я витрусив усі дрібняки з мошонки на стіл.

— Маєте ще? — запитав він, швидко рентгенуючи поглядом мій одяг.

— Маю, — і без вагання посягнув по нагрудну торбинку, де була зашита менша квота, подаючи її таким довірчивим рухом, начеб за хвилину він мав її в цілости мені віддати.

— Прощайте грошики, — сумовито зітхнув я на вид присвійливого руху «слідчого».

Конвоєнти, що прийшли по мене, виводили з кімнати мене і кілька тисяч корон, зашитих у штанах.

Мене прилучили до великого відділу в'язнів, що стояв готовий до вимаршу. Було це 200–250 селян, залізничників та інтелігентів. Відсіль погнали нас на головний двірець, де зашили всіх у товарові вагони, дали кожному по шматку гливкого хліба та повезли кудись. Куди, ніхто не знав.

Ніччю валка спинилася у Кракові. Казали нам висісти, уложили чвірками та пішки повели до Домбя. Ніякого «погляду» на цю славнозвісну місцевість не можна було мати, бо прийшли ми туди, як надворі ще була глупа ніч. Під бараками нас наоспіх розділили по ріжних приміщеннях. Мене з Тузяком дали до окремої кімнати. Не розглядаючися і не продумуючи ситуації, в яку попали, майже не роздягаючись, ми шубовсьнули під діраві коци, на тверді, як наша доля, причі.

Ранком мій товариш жвавенько звинувся, і за хвилину ми мали у великих порціях, хоч і не ароматичну мокку, та все ж паруючу юшку, що її евфемістично назвали кавою. По сніданку я розглянувся по свому новому пристановищі. Око до зануди ховзалося лиш по дошках, чорній папі та колючих дротах. Поміж цими лаштунками, бездільно звісивши голови, похожали таборяни, доповнюючи своїм видом картину сірої одноманітности.