Розділ «На службу Марсові»

Після матури не приходилося довго застановлятися над вибором звання. Треба було негайно зголоситися до військової влади, на покликання до однорічної служби.

Півроку старшинської школи у Львові донині остали в моїй пам'яті. Гострий військовий режім був би для мене навіть приємною згадкою, коли б не шикани півінтелігентних підстаршин.

— Гей, пане, той… не плюйте в касарні на долівку; то вам не сальон! — гукали такі педагоги злорадно до сальонових бувальців. Зрозуміле, що на тому тлі доходило до різних конфліктів, які звичайно кінчилися «касарняком» або іншим немилим актом сумнівної справедливости.

Скінчивши школу, я дістав приділ до брідського 10-го баталіону полевих стрільців. Життя в баталіоні проходило доволі одноманітно. Піврічна практика завершила мій вишкіл. І ось одного дня я по старшинському іспиті у Львові опинився вільною птахою по всіх тарапатах гімназійного та військового життя, і ступінем «ляйтнанта» в цивілю.

Один рік заслуженого відпочинку в Барилові майнув одним тижнем. Ніхто не боронив мені тепер досхочу вганяти верхи чи зо стрільбою бродити як день Божий лісами, полями. Я ж був не тільки по матурі, але й паном «ляйтнантом», в якого у шафі лежав новіський, щойно з голки однострій. Як ділав чар навіть у шафі схованого старшинського однострою на чорнооких чи синьооких красунь, про це не треба і згадувати. Про якесь звання й далі не доводилося думати. — Нехай завтра! Ще час… Я ж молодий!..

Верзлося щось там у думці, чи не піти б мені на медицину або техніку. Але за п'янкими втіхами, як кінь, рушниця та дівчина, годі було серіозно що-небудь порішити. Думалося часом навіть про військовий фах, але своєрідне відношення нашого середовища до військовости відсувало цю думку на дуже далекий плян.

Тут би слід спинитись над причинами дивної неохоти українського громадянства до військового однострою. За найповажніший аргумент проти того, щоби син йшов на службу Марсові чи, вірніше, «найяснішому цісареві», ставили батьки обставину, що він не зможе вженитися з українкою тому, що військова влада, як вимогу до женячки, ставляла подружню кавцію, що її мусіла суджена внести у подружжа. Кавція не сміла бути нижча від квоти, що несла річно 600 корон відсотків. Була це сумка, очевидно, так величенька, що при вбогости нашого загалу не багато найшлося би відданиць, випосажених у такий гріш. Тому наші матері нерадо бачили своїх доньок у товаристві старшин. Їх уважали баламутами, що осоромлять родину та обезславлять дівчину, бо із загальновідомих причин оженитися не зможуть. Та не тільки у жіночому товаристві гляділи на активного старшину криво. Його приявність чи то для вчителя, чи священика не була дуже-то мила. Таким чином, хто рискнув присвятити себе військовості, той згори призначував себе на баніцію зі свого середовища.

Розсуджуючи ці справи нині, я вважаю, що недостача розуміння ваги своїх військових професіоналів, хоча й оправдана своєчасними обставинами, привела опісля до великої шкоди, бо саме брак фахівців у воєнному ремеслі та вишколених старшин причинився чи не найбільше до нашої програної боротьби у визвольних змаганнях. Я завжди згадую слова одного знайомого: що кілька українських генералів у австрійскій армії могло більше зробити для нашої справи у Відні, як ціла тогочасна парляментарна репрезентація. А що вже казати про 1918–1920 роки…

На мою дальшу долю остаточно вплинула доволі малозначна подія. Склалося так, що митрополит Сембратович у візитаційній об'їздці заїхав до Чанижа до мого швагра, що був там священиком. В той час і я там був у гостині. На прийняття у швагра, влаштоване з нагоди відвідин митрополита, запрохано й місцевого колятора гр. Баденія з дружиною. Швагро, зайнятий розмовою з митрополитом і графом, склав на мене обов'язок бавити решту гостей та повнити при столі чинности майстра церемонії. Я почувався в цій ролі дуже добре, тим більше що на мені, як цяця, пишався четарський однострій, що його я не забув з нагоди торжества надягнути на себе. Мій доволі гладкий вигляд, двацять і два роки, «ляйтнантський» однострій вподобалися видимо графові, коли під час розмови, в якій він випитував мене, що задумую робити та чому посвятитися, дістав від нього нашвидко зладжене поручення-писульку, що у ній чорним на білому було написано, мовляв, пред'явник цього письма поручається управі Краєвого Виділу.

Поручения з прізвищем щойно іменованого маршалка сойму вистарчило, щоби викликати пошану до моєї особи в усіх урядовців Краєвого Виділу, до яких я негайно зголосився.

І так скінчився для мене промантачений на веселощах та втіхах рік. За цей час немало дрібних фактів а довколішнього життя впало мені в тямку. Цей мимохіть придбаний капітал підмічених подробиць мав на прийдешнє підсилити у незначних відсотках мою національну свідомість, що одного дня на диво виявилася у мене нез'ясованою стихією.

Наприклад, чимале вражіння зробили на мене тоді виборчі практики галицьких панів-шляхти. Відомо, вибори до сойму відбувалися посередною системою. Значить по селах вибирано правиборців, а щойно ці доконували вибору посольських кандидатів. Згідно з правилами, що відносилися до технічного переведення правиборів, їх речинець, докладна година та виборчий льокаль мали бути декілька днів заздалегідь проголошені в виборчій окрузі. На ділі ж ця виборча пародія здебільша так виглядала: ненадійно заїжджав до села старостинський комісар, майже з правила ворог українців. Зупинявся у війта або в учителя, котрий, як знаємо, був у великій мірі залежний від староства. Щоби запевнити собі потрібну кількість певних голосів, скликував сюди потайно своїх довірених. Ці рекрутувалися з двірських посіпак, жильців панського двору та сільського продажнього шумовиння. Словом, був це певний елемент до старостинських виборчих спекуляцій. «Успіх» у таких виборах був мурований. Де ж не вдалося комісареві скрито перевести виборчої акції, й селяни дослівно збігалися до виборчого льокалю, щоби перефорсувати своїх виборців, то й на це була у панів комісарів рада. При дверях виборчого льокалю ставлено звичайно жандарма, а дещо збоку кількох голодранців «з уряду», що за добру заплату не допускали правиборців до льокалю.

Зрозуміле, що ці практики мусіли в бюрократичній Австрії мати якусь усанкціоновану параграфом форму. Тому звичайно такі «урядовці» зчиняли з Богу духа винними виборцями бучу, провокуючи їх яким-небудь способом, або коли це було безуспішне, то просто мотлошилися між собою. Це давало достаточну причину для того, щоби заінтервеніював жандарм, який лиш ждав на таку хвилину. Він збирав цілу гурму виборців та гнав їх укупі з ревними «урядовцями» до міських арештів під замітом заколоту у виборчому льокалі. Небезпечних виборців замикали на добу до Іванової хати, зн. до часу, коли вибори покінчаться, а «урядовці» з місця верталися назад до своїх «виборчих» чинностей.

Траплялося, що самі жандарми не впускали до льокалю виборців, висилаючи їх попереду почистити дома брудні чоботи. За той час, коли дядько «глянцував» заболочені чоботиська, вибори вже й покінчалися…

Пішли дні нецікавої служби. Вона й зразу мені не припала до вподоби тим, що треба було гнутися и четверо перед усякими панами.

Саме минав п'ятий місяць мого урядовання. Я вже дещо погодився з тою думкою, що прийдеться стати «перогризом», а потішався тим, що за три-чотири роки діб'юся службового ступіня ревідента, рівного «капітанові». (Відомо, у війську аванс не йде таким скорим темпом). Та ще не покінчилася моя практика, ніц неждано одного дня прийшло до мене письмо від військовости зі запитом — чи не бажаю активуватися у військовій службі? Це письмо зелєктризувало мене. Щойно тепер я здав собі докладно справу з того, що мнось час я леліяв у підсвідомості думку про службу Марсові, а не божкам від чищення міста та телеграфічних стовпів. Крайно схвильований гадкою, що можу без труднощів замінити свій дотеперішній цивільний варстат праці на військовий, я почвалав домів, пристроївся у «ляйтнантський» однострій та, пишно ступаючи, увійшов до свого бюра. Товариші праці, що звикли бачити в моїй особі скромного практиканта, роззявили рота, побачивши галянтного старшину, та ще й з такою самопевною міною. Роззявив рота й Бадені, коли я йому заявив моє тверде рішення активуватись при війську.

— Ви збожеволіли, молодий чоловіче, кидати перспективи міської гарної карієри для офіцерської бриндзі та перманентних довгів? — Але ці слова були горохом об стіну.

На давно внесене подання до міністерства, про яке згодом забув, я одержав позитивну відповідь враз з при ділом до тарнівського 13-го баталіону полевих стрільців.

І так я присвятився військовій карієрі навіть всупереч бажань батька. Бо ж, відомо, батьки мусіли підписати в тому випадку деклярацію, в якій зобов'язуються сплачувати всі довги, що затягне їх син. Знову ж вижити з марної платні молодшого старшини, не затягаючи довгів, було майже неможливе, коли зважити, що вряди-годи треба було і на вечірку піти, і в касині видати немало понад норму, і взагалі держати «офіцерський фасон»…