Розділ «ВСТУП»

Історична наука Російської імперії та її підфарбованої модифікації — СРСР була слухняною прислужницею правлячої еліти та її верхівки — від самодержавців-монархів до не менш владних генсеків.

Класичним прикладом апологетики російського імперіалізму може служити витяг із вступу до «Истории государства Российского» М. Карамзіна:

«Погляньмо на простори цієї унікальної держави: думка ціпеніє; ніколи Рим у своїй величі не міг рівнятися з нею, пануючи від Тібру до Кавказу, від Ельби до пісків африканських. Чи не дивно, як землі, розділені вічними перешкодами природи, незміренними пустелями і непрохідними лісами, холодними і гарячими кліматами, як Астрахань і Лапландія, Сибір і Бесарабія — могли дати одну державу з Москвою. А чи не менше чудова мішанина її мешканців, багатоплемінних, різно-видих і так віддалених одне від одного ступенем освіти? Подібно, як Америка, Росія має своїх диких. Подібно іншим країнам Європи, має плоди довготривалого суспільного життя. Не треба бути росіянином: треба тільки подумати, щоб із цікавістю читати перекази народу, який відвагою і хоробрістю здобув панування над дев’ятою частиною світу, відкрив країни, нікому до того часу не відомі, і просвітив їх Божественною вірою — без насильства, без злодійства, що їх вживали інші ревнителі християнства в Європі та Америці, а єдино кращим прикладом»

«Без насильства, без злодійства», «єдино кращий приклад» — усе це з арсеналу агресивної імперської доктрини, якою впродовж століть освячувалися експансіонізм та месіянізм, підпиралися легенди про добровільне й неминуче входження в лоно ненаситної метрополії багатьох народів.

Навіть В. І. Ленін «натхненник і організатор», кажучи компартійним стереотипом, новітньої радянської імперії, назвав царську Росію «тюрмою народів». Щоправда, швидше задля компрометації того розхитування, ніж для унеможливлення подібної тюрми за нового ладу, вже під обільшовиченим скіпетром.

Ще до середини тридцятих років радянська історіографія, не заперечувала хижацької суті імперського орла, не міфізувала з нього такого собі голуба миру і вселенського доброчинства, як повелося пізніше.

Пригадаймо бодай побіжно хронологію нарощування Московської держави, а від Петра І — Російської імперії.

За Івана III — агресія проти Новгорода і його завоювання. Московитяни велися з небаченою жорстокістю, прокотилися землями Новгородської республіки «вогнем і мечем». Таким же чином «приєднано» до Московського князівства за М. Карамзіним «богомерзкую Тверь» (1485 р,), за Василія III — Псков (1510 р.), «богопротивную Рязань» (1520 p.), Північне князівство (1523 p.). За Івана Грозного — Казанське (1552 р.) та Астраханське (1556 р.) татарські царства, Сибірське царство (1582–1583 p.p.). Далі: підкорення Калмикії (1665 p.), Башкири (1686 p.). За Петра І завойовано Естонію і Латвію (Ливонію), частину Фінляндії. Проникнення в Середню Азію. Привласнення кавказького узбережжя Каспію. За Катерини II — до російської карти доточено північне узбережжя Чорного моря, Крим, правобережну Україну, Білорусію, Литву й Курляндію. За Олександра І — відібрано у шведів Фінляндію, у турків — Бесарабію. Після війни з Наполеоном захоплено частину Польщі з Варшавою. Остаточне утвердження в Грузії, початок багатолітньої війни за поневолення кавказьких горців. За Миколи І — поглинуто Вірменію. За Олександра II — завершено покорення Кавказу, відібрано у Китаю Приамурський і Усурійський краї, захоплено величезні території в Середній Азії (Ташкент, Самарканд, васальна залежність Хіви та Бухари). За Олександра III — досягнуто афганського кордону. За Миколи II — невдалі спроби приєднати до імперії Манчжурію і Корею. В геополітичних планах Росії часів Першої світової війни — Константинополь, Турецька Вірменія, Галичина…

Це заковтування своїх сусідів — питома риса російського імперіалізму, найагресивніша форма експансії, яка в планах самодержців сягала берегів Інду й Гангу, Японії й Середземномор’я.

Україну, як резонно зауважив московським послам-наглядачам гетьман Д. Многогрішний, цар не завоював, а прийняв під свою владу з доброї волі Війська Запорозького, а отже, не мав права вести себе щодо неї як загарбних, розчленувати її і топтати важким чоботом (передача Києва Польщі за Андрусівським миром і т.ін.).

Щодо України, яка справді пристала до Росії добровільно, власне, зв’язала себе з нею мілітарним союзом, царський уряд брутально зневажив договори, які до того ще й постійно фальсифікував, поступово обмежував її права і вольності. Врешті-решт, Росія заковтнула, поглинула Україну, заборонивши їй навіть державницьку назву й перехрестивши її на Малоросію.

Ясна річ, що відповідним чином препарувалися історичні дані про визвольні змагання українців, зокрема, про антиімперські потуги І. Виговського, І. Мазепи, П. Орлика, яких царськими грамотами затавровано зрадниками — тепер уже не тільки царя, а й українського народу. Замовчувалися або згадувалися лише побіжно антиукраїнські акції царизму.

Про цензурні переслідування українського слова, заборону друку чимало цінних даних є в працях С. Єфремова та І. Огієнка, які ще тільки освоюються видавництвами незалежної України. Про імперську суть політики царизму щодо України у вільному світі з’явилося чимало видань (наприклад, «Московська отрута» Д. Донцова, «Московство. Його походження, зміст, форми й історична тяглість» П. Штепи), останнім часом такі дослідження стали можливими і в Україні (зокрема про П. Калнишевського, І. Мазепу, П. Орлика).

Назріла потреба дати об’єктивну картину нищення українства царизмом і того активного спротиву цій колонізаторській експансії, який вона зустріла з боку політичних і культурних діячів України, перейнятих ідеєю національного відродження.

У цьому зв’язку постає і таке запитання, якого не обминути: а чи все зробили українці (а конкретніше — тодішня наша керівна, панівна верхівка), щоб відстояти свою автономію, самоврядування, національну сутність. Чи була низка згубних помилок, починаючи від Б. Хмельницького, який так і не визначив чіткої форми підданства, бо, дотримуючись узвичаєної моральності, він не бажав ставати клятвопорушником і йти проти царя, Та, до речі, і в самого гетьмана, скутого присягою, не піднімалася рука поламати союз з Москвою, хоч її далекосяглі наміри він постеріг.

Можна було б назвати вади нашого національного характеру та прорахунки провідників, що в сукупності полегшило шлях до агресії з півночі, замість того, щоб перепинити її.

Безперечно, вікова підмятість деформувала нашу ментальність, спородила відступництво, яничарство, запобігання ласки і милостей у сильної метрополії.

Є в цій медалі і зворотний бік: тодішні українці не знали як слід своїх північних сусідів. Хоч і загальновизнано, що у Б. Хмельницького була блискуче налагоджена військова розвідка, але глибинної політичної розвідки Московської держави у нього не було. Тому, втікаючи від вовка, він втрапив до ведмедя. Звісно, союз з Москвою був необхідний, але, зваживши на її підступність, можна було відвернути не одну біду, хоча б застерегти юридично від вторгнення в Україну залог з воєводами, що врешті-решт призвело до її остаточної окупації.

Але українство виявилося невмирущим, як писав І. Крип’якевич. Вузьким струмочком, підпільними щілинами плила національна свідомість, ховалася у народній пісні, у кобзарській думі, у руїнах старих городів, на самотніх могилах, на пожовклих листках давніх книг. Віднаходили її чутлива молодь, прислуховуючись до селянської мови, запальні учені, що досліджували останки давнього життя, письменники-романтитки, які шукали натхнення у таємничому світі минулого. Шевченко своїм гарячим словом спопуляризував ці змагання і перекував їх у могутні гасла для майбутніх поколінь. Драгоманов, Франко, Грушевський і цілий ряд найперших учнів розвинули новочасну ідеологію українства й реалізували її у громадському житті.