РОЗДІЛ 8. ФІЗІОЛОГО-ЕКОЛОГІЧНІ ПРИЙОМИ ОПТИМІЗАЦІЇ ЖИВЛЕННЯ РОСЛИН

8.1. Ґрунти, субстрати і сорбенти

Грунти, які використовуються для вирощування розсади, квіткових рослин, тощо створюються штучно і не мають аналогів у природі. Проте їх властивості значною мірою успадковані від природних ґрунтів певного регіону. В Поліссі ие підзолисті слабокислі ґрунти або торф, у Лісостепу – різні типи чорноземів із нейтральною реакцією, в Степу – чорноземи й каштанові карбонатні ґрунти.

Під час створення ґрунтових сумішей, враховують, що вони мають бути високородючими, зі сприятливими агрофізичними і хімічними властивостями. Нестача кисню в ґрунті важкого гранулометричного складу уповільнює ріст коревої системи, створює дефіцит поживних речовин. На пухкому ґрунті рослини менше страждають як від нестачі, так і від надлишку солей. Грунти повинні мати високі ємність поглинання і буферність, щоб утримувати велику кількість мінеральних солей і поступово віддавати їх рослинам. При цьому важливо зберегти ці властивості впродовж тривалого часу, бо наприклад багаторічні квіткові рослини, ростуть на цьому ґрунті тривалий період.

За вмістом органічних речовин ґрунти класифікують так: до 10 % – дуже низький, 10–30 – низький, 30–60 – середній, > 60 % – високий. За щільністю їх поділяють на пухкі – до 0,4 г/см3, середні – 0,4-0,7, ущільнені – 0,7-1,0 і щільні – понад 1,0 г/см3. Для нормального розвитку рослин кількість повітря в ґрунті має бути не меншою за 15–20 %, пористість – 50–60 %.

Відповідно до біологічних особливостей окремих культур, для підвищення поживної цінності і поліпшення структури складають субстрати з таких компонентів: дерновий і листковий ґрунт, перегній, торф, пісок.

Дерновий ґрунт має бути дрібногрудочкуватої структури, добре проникної для води і повітря, містити достатню кількість рухомих сполук елементів живлення. Його заготовляють на ділянках із глинистим або суглинистим ґрунтом і бобово- злаковим травостоєм. Дуже глинистий ґрунт поліпшують піском, а піщаний – промороженою або прожареною глиною.

Дернину нарізають плугом або заступом пластами 30 × 30 см і завтовшки 6–20 см. Товщина пласта залежить від рослини, яку вирощуватимуть: вимогливу до ґрунту легкого чи важкого гранулометричного складу. Зрізану дернину складають у штабелі пошарово "дернина до дернини". Ширина і висота штабелю – по 150 см, довжина – довільна. Між дерниною складають гній і вапнувальний матеріал, що пришвидшує розкладання органічних речовин і збагачує ґрунт азотом. Протягом літа штабель кілька разів перемішують і поливають водою. На другий рік перемішування продовжують і до осені ґрунт буває готовим. Восени його перевозять у сховище. Подальше перебування його під відкритим небом призводить до втрати пористості і структурності, так як корені перегнивають. Перед використанням дерновий ґрунт просівають крізь сито з діаметром отворів 3-4 см.

Дерновий ґрунт має високу питому масу – 1,2-1,5 т/м3. Використовувати його можна протягом 2–3 років. Дерновий ґрунт, як основу суміші, застосовують для горшкової культури деяких літніх квіткових рослин, укорінення живців, які загнивають у перегнійній землі, а також для цитрусових і пальм.

Листковий ґрунт отримують із опалих листків липи, клена, яблуні, груші та інших порід, за винятком дуба і верби, в листках яких містяться дубильні речовини. Це легкий за гранулометричним складом ґрунт зі щільністю 0,4-0,6 т/м3. Листки спочатку згрібають у купи, ущільнюють і поливають водою, щоб пришвидшити мікробіологічні процеси, а потім складають у штабелі для мінералізації впродовж 2 років. На другий рік 2–3 рази перемішують, поливають гноївкою для пришвидшення гниття листків. Під час розкладання листків утворюються кислоти, які уповільнюють процес гниття. їх шкідливий вплив усувають додаванням під час перемішування гашеного вапна з розрахунку 0,5 кг/м3 неперепрілих листків.

Перегній отримують із перепрілого парникового гною, який складають у штабелі й кілька разів за літо перемішують. Застосовують для виготовлення ґрунтових сумішей. Перегній пухкий, легкий, багатий на поживні речовини. Залежно від виду гною перегній може бути важким або легким (кінський гній) зі щільністю 0,5-0,8 т/м3. У чистому вигляді його не застосовують.

Торф складається зі слабкорозкладених рослинних решток. Заготовляють його на верхових і низинних болотах. Торф складають у штабелі заввишки 40–60 см у суміші з гноєм та вапном і витримують упродовж 2 років, періодично перемішують і поливають гноївкою.

Торф'яна земля має невелику щільність – 0,4-0,6 т/м3. Вона здатна поглинати велику кількість вологи, тому поліпшує водно-повітряні властивості ґрунту важкого гранулометричного складу. Торф застосовують разом із піском для укорінення живців, вирощування квітів, висівання дрібного насіння, добавляння до дернового ґрунту для збагачення його органічними речовинами. Під час зберігання торф постійно має бути вологим, бо після пересушування він повільно поглинає воду.

Усі компоненти садового ґрунту зберігають у спеціальних сховищах. З них за потреби готують садову суміш, яка залежно від співвідношення компонентів може бути важкого, середнього або легкого гранулометричного складу. У ґрунтовій суміші важкого складу міститься за об'ємом 3 частини дернової землі, 1 – перегною або листкового ґрунту й 1 частина піску, середнього – по 2 частини дернової і листкової землі (або перегною) й 1 піску, в легкій – одна частина дернової, З – листкової землі (або перегною) й 1 частина піску.

Ґрунти і субстрати для використання в культиваційних спорудах

Нині дедалі більшого розвитку набуває малооб'ємний метод вирощування рослин у захищеному ґрунті. Проте деякі тепличні комбінати і фермерські господарства ще й досі вирощують рослини на поживних ґрунтах.

Для вирощування основних культур у спорудах захищеного ґрунту використовують природні ґрунти, різні види торфу, суміші торфу із супіщаними або суглинковими ґрунтами, торфогноєві компости, суміш торфу з тирсою, тирсу й кору дерев, штучні та мінеральні субстрати (табл. 8.1).

В умовах промислового овочівництва до ґрунтів ставлять особливі вимоги. Так, вони мають добре утримувати рослини, мати стійку структуру та оптимальне співвідношення фаз (тверда – 20–30 %, рідка – 40–50, газоподібна – 30–35 % об'єму). Грунти також мають виявляти високу ємність катіонного обміну – 500–1000 смоль/кг маси сухої речовини, що дає змогу створювати більший запас елементів живлення та запобігти їх втратам унаслідок вимивання.

Природні ґрунти зазвичай не задовольняють вимоги щодо вирощування культур у теплицях через недостатню пористість і високу щільність. їх використовують лише після докорінного поліпшення внесенням високих норм (300 т/га) органічних матеріалів (гнойовий компост, торф, кора, тирса, солома та ін.).

Таблиця 8.1. Субстрати, які використовують у захищеному ґрунті