Розділ перший

Приїзд

Простий собі хлопець їхав у розпалі літа з Гамбурга, свого рідного міста, до Давоса, що в кантоні Ґраубюнден. Їхав у гості на три тижні.

З Гамбурга аж туди, в гори, дорога далека, власне, занадто далека для такого короткого перебування. Вона пролягала землями різних господарів то вгору, то вділ, з Південно-німецької височини до берегів Швабського моря, далі — кораблем через його грайливі хвилі, туди, попід урвища, які колись уважалися карколомними.

Подорож досі розгорталася сміливими, широкими лініями, а тепер подрібнюється. З'являються зупинки, формальності. Біля містечка Роршах, уже на теренах Швейцарії, знову треба довіритися залізниці, доїхати ж поки що можна лише до маленької альпійської станції Ландкварт, де необхідно зробити пересадку. Цього разу — вузькоколійка: після тривалого стовбичення на белебнях малопривабливої місцевости нарешті можна сісти у вагон, і тієї миті, коли маленький, та, очевидно, надзвичайно потужний локомотив рушає з місця, власне й починається пригодницька частина подорожі, крутий, невпинний підйом, що, здається, ніколи не скінчиться. Адже станція Ландкварт розташована ще на помірній висоті, а далі колія пролягає серед диких, упертих скель таки до справжнього високогір'я.

Ганс Касторп — так звали цього хлопця — був сам у маленькому, оббитому сірою тканиною купе, сидів зі своїм портфелем із крокодилячої шкіри, подарованим його дядьком та опікуном, консулом Тінаппелем, так принагідно ми відрекомендували і його, — зі своїм зимовим пальтом, що погойдувалося на гачечку, та своїм пледом, згорнутим у рулон; вікно було опущене донизу, але оскільки пообіддя ставало чимраз прохолоднішим, то він, сімейний пестунчик, підняв обшитий шовком, модний, широкий комір своєї літньої куртки. Поряд з ним на полиці лежала книжка в м'якій обкладинці «Ocean steamships», яку він на початку подорожі уважно вивчав, тепер же вона лежала забутою, тимчасом як астматичний подих локомотива, засівав обкладинку вугільним пилом.

Два дні подорожі віддаляють людину — а особливо молоду, ще не так міцно закорінену в житті — від її щоденного світу, всього того, що вона називає обов'язками, вподобаннями, клопотами, намірами, набагато більше, ніж уявляв собі Ганс Касторп, розмірковуючи про це в екіпажі дорогою до вокзалу. Простір, що, розкручуючись та вислизаючи, котиться вперед між ним та місцем, до якого він приріс, котиться, демонструючи силу, яку скорше очікують від часу, що з кожною годиною спричиняло внутрішні зміни, які дуже нагадують вплив часу, але певною мірою його перевершують. Простір, як і час, творить забуття, але це відбувається завдяки тому, що особистість людини виривається зі свого оточення й опиняється перенесеною у вільний, первинний стан, — так, навіть педанти та обивателі перетворюються за одну мить наче на якихось волоцюг Кажуть, що час — це Лета, та повітря чужини — це той самий трунок забуття, може, він діє й не так сильно, зате значно швидше.

Щось подібне відчував і Ганс Касторп. Він не очікував від цієї подорожі чогось особливого, не готувався до неї внутрішньо. Скорше мав намір швидко її здійснити, відбути її, як обов'язок, повернутися таким самим, яким був до поїздки, й продовжити своє життя саме там, де він його на якусь мить полишив. Ще вчора цілковито був занурений у звичне коло думок, міркував про те, що якраз саме допіру відбулося: про зданий іспит та про те, що мало відбутися незабаром — практика у фірмі «Тундер та Вільмс» (корабельна верф, машинобудівний завод та виробництво котлів), тож Ганс Касторп чекав, коли проминуть ці три тижні з неймовірним нетерпінням. Проте зараз йому здавалося, ніби він має зосередити всю свою увагу на теперішньому моменті й не надто легковажити. Те, що його підіймають у місця, де він ще ніколи не дихав і де, як він знав, панують цілком незвичні, скупі й непривітні умови життя, — все це починало його збуджувати, наповнювати певним острахом. Рідний дім та усталений порядок були не лише десь далеко за спиною, але особливо далеко внизу, а він усе ще їхав угору. На півдорозі до невідомого задавався питанням, як то воно буде там, нагорі. Можливо, йому, який народився й виріс на висоті всього кількох метрів над рівнем моря, було нерозумно так несподівано підійматися на такі екстремальні верхи, не перебувши попередньо кілька днів на середніх висотах? Та хотілося вже досягти мети своєї подорожі, адже, добравшись нагору — так думалося йому, — він житиме як скрізь, а не так, як досі, коли цей невпинний підйом постійно нагадує йому, в яких не відповідних для нього сферах він опинився. Ганс Касторп визирнув у вікно: потяг вигинався на вузькому перевалі, було видно передні вагони, локомотив, який від напруги викидав брунатні, зелені й чорні клуби диму, що розносилися вітром. Праворуч, углибині пінилася річка, ліворуч темні смереки поміж скель стриміли до сірого, мов кам'яного неба. Траплялися тунелі, в яких панував суцільний морок, коли ж потяг виринав на світло, перед очима розгорталися широкі провалля, там, на дні видніли далекі села. Провалля змикалися, виринали нові звори, в ярах яких ще лежав сніг. Були зупинки на глухих кутових станціях з убогими, маленькими вокзальчиками, звідки потяг виїжджав, рухаючись у протилежному напрямку, це пантеличило і ставало незрозуміло, якою дорогою вони їдуть і де яка сторона світу. Здалеку розгорталися колосальні види священно-фантасмагоричного нагромадження скель високогір'я, до яких тягся потяг, на мить відкривалися вони перед приголомшеним поглядом і знову зникали на закруті. Ганс Касторп запримітив, що вони полишили за собою зону листяного лісу, а отже й співочих птахів, і ця думка про закінчення, про збідніння спричинила в нього легке запаморочення та нудоту, й на дві секунди він затулив очі рукою. Минулося. Він бачив, що підйом вже завершується, перевал залишився позаду. Потяг спокійно котився рівним дном долини.

Було близько восьмої, ще дніло. Вдалечині з'явилось озеро, його плесо було сіре, а недалеко від берега на сусідніх схилах чорніли смерекові ліси, що вище, вони ставали все рідшими і врешті губилися, лишаючи нагорі тьмаве голе каміння. Поїзд зупинився на маленькій станції, це було село Давос — Ганс Касторп почув оголошення на пероні, незабаром він уже приїде. Та раптом зовсім поряд почув голос Йоахима Цімсена, спокійний гамбурзький голос його брата у перших, який промовив:

— Добридень, ну що, виходь! — і коли Ганс Касторп визирнув з вікна — на пероні стояв сам Йоахим, у брунатному демісезонному пальті, без шапки, й мав такий здоровий вигляд, як ніколи досі. Він засміявся й знову промовив:

— Ну, виходь, давай, не соромся!

— Але ж я ще не доїхав, — збентежено мовив Ганс Касторп.

— Ні, ти вже приїхав. Тут уже село. Звідси ближче до санаторію. Я з візником. Давай сюди свої речі.

Збентежено сміючись від збудження, Ганс Касторп передав Йоахимові Цімсену просто з вікна свої портфель та зимове пальто, скручений плед, тростину, парасолю й, нарешті, книжку «Ocean steamships». Потім, перебігши довгий коридор вагона, він вистрибнув на перон, аби нарешті по-справжньому привітати свого брата, але без екзальтації, а так, як то й належиться спокійним, стриманим людям. Як не дивно, але здавна вони намагалися уникати називати один одного на ім'я через те, що боялися виявити таким чином надто гарячі почуття. Але оскільки називати один одного на прізвище також не було зручно, вони обходилися просто звертанням на ти. Це стало їхньою закоренілою звичкою.

Двоюрідні брати швидко й дещо недбало потисли один одному руки, та Цімсен, вітаючись, по-військовому виструнчився. Чоловік у лівреї та кашкеті з галунами зиркнув на них та підійшов, аби вручити Гансу Касторпу квитанцію за багаж. Це був консьєрж міжнародного санаторію «Берґгоф», він натякнув, що велику валізу гостя забере на наступній станції, Давос-Пляц, але спершу завезе обох добродіїв на вечерю. Чоловік у лівреї накульгував, тож перше запитання Ганса Касторпа до Йоахима Цімсена було таким:

— Він що, ветеран війни? Чого це він так накульгує?

— Атож, — дещо кисло відповів Йоахим. — Ветеран! У нього це в коліні — чи, скорше, було в коліні, та довелося вилучити колінну чашечку.

Ганс Касторп миттєво спам'ятався.

— Ось воно що! — сказав він, на ходу озирнувшись. — Ти натякаєш, що в тебе ще не все минулося? В тебе такий вигляд, наче ти щойно зіскочив з коня після військових маневрів. — При цих словах він поглянув на брата збоку.

Йоахим був вищим і кремезнішим за нього, здавався втіленням молодечої сили і був ніби створеним для військового строю. Він був дуже темний шатен — тип, що нерідко трапляється на білявій Гансовій батьківщині, його і так темна шкіра від сонця стала майже бронзовою. З великими карими очима й темними вусами над виразно окресленим ротом він здавався би гарним, якби не вуха, що стояли сторч. До певної пори вуха були його єдиним смутком і життєвим болем. Тепер він мав інший клопіт. Ганс Касторп вів далі: