Розділ перший

— Мило з твого боку, — промовив Ганс Касторп. — Яка затишна кімната! Вочевидь тут можна приємно перебути кілька тижнів.

— Позавчора тут померла одна американка, — сказав Йоахим. — Беренс уважав, що до твого прибуття кімната вже буде готова. При ній був її наречений, англійський морський офіцер, але він не дуже тримав себе в руках. Щомиті вискакував на коридор, щоб виплакатися, зовсім як хлопчисько. Потім, після гоління, натер собі щоки кремом від холоду, бо сльози його надто пекли. Позавчора ввечері в американки ще сталися два першокласні крововиливи, й то вже був кінець. Але забрали її ще вчора ввечері, й потім тут, звісно, все ґрунтовно обробили формаліном, кажуть, це дуже добрий засіб.

Ганс Касторп сприйняв цю оповідь зі збудженою неуважністю. Закасавши рукави, стояв перед умивальником, нікельовані крани якого виблискували від електричного світла; на акуратно застелене ліжко з білими металевими бильцями він навіть не озирнувся.

— Обробили, ну, чудово, — витираючи руки, промовив він дещо не до ладу, бажаючи продовжити розмову. — Так, метил-альдегід не витримують найвитриваліші бактерії — Н2СО, але від нього в носі крутить, правда ж? Безперечно, су-во-ре дотримання чистоти є необхідною умовою... Цю фразу він вимовив, розділяючи склади, з підкресленою північно-німецькою вимовою, тоді як його брат, з часів свого студентства, призвичаївся до загальнолітературної, отож Ганс Касторп вів далі: — До речі, я хотів ще сказати... Напевне, морський офіцер голився безпечною бритвою, ними можна порізатися швидше, ніж добре направленим бричем, принаймні, в мене склалось таке враження, я вживаю по черзі й те, й те... Ну, і подразнена шкіра від солоної води, звичайно, пече, напевне, він звик на службі користуватися кремом від холоду, мене це не дивує... — Ганс Касторп розбазікував далі, сказав, що в нього в чемодані лежить двісті штук «Марії Манчіні» — його марки сигар, — що митна перевірка була дуже поблажлива, що різні знайомі передають Йоахимові з дому великий привіт. — Тут хіба не опалюється? — вигукнув він зненацька й підскочив помацати труби опалення...

— Ні, нас тут тримають у прохолоді, — відповів Йоахим. — Треба чекати серпня, поки ввімкнуть центральне опалення.

— Серпня, серпня, але ж ми замерзаємо! Я жахливо мерзну, хоч обличчя в мене просто горить, лише торкни, яке воно гаряче!

Ця пропозиція зовсім не пасувала Гансові Касторпу, йому самому стало ніяково. Йоахим також не став виконувати його проханя, а лише промовив:

— Просто тут таке повітря, й нічого це не означає. У самого Беренса цілий день сині щоки. Деякі так і не можуть звикнути. Ну, вперед, бо нам на обід нічого не дістанеться.

У коридорі знову з'явилася медична сестра, яка короткозоро мружилася на них. Та на другому поверсі Ганс Касторп раптом зупинився, заворожений жахливим звуком, що долинав зовсім зблизька, з-за повороту коридора, звук був не голосний, але настільки огидний, що Ганс Касторп скорчив гримасу й запитально поглянув на брата. Це, судячи з усього, був кашель, але не подібний до жодного кашлю, який Ганс Касторп будь-коли чув; проти цього будь-який відомий йому кашель здавався чудовним, здоровим виявом життя, — кашель без жодного ентузіазму звучав нерівномірними ривками, мов жахливе, безсиле перемішування каші органічного розкладу.

— Так, — сказав Йоахим, — тут справи кепські. Австрійський аристократ, знаєш, така елегантна людина, просто природжений юнкер на коні. І ось такий стан. Він ще, правда, виходить з кімнати сам.

Вони крокували собі далі, а Ганс Касторп увесь час повертався в розмові до кашлю того юнкера. «Ти маєш лише зрозуміти, — казав він, — що я такого кашлю зроду не чув, для мене це зовсім нове, саме тому я так переймаюся. Бувають такі різні види кашлю, сухий чи з відкашлюванням, а коли відкашлюєш, то, вважається, що це на краще, не те, що оте гавкотіння. Коли я в юності (він сказав: «я в юності») хворів на ангіну, то кашляв як вовк, і всі раділи, коли вже трохи відпустило, я ще добре пам'ятаю. Але такого кашлю, як цей, не було, принаймні, в мене не було — це, взагалі, вже не живий кашель. Він не сухий, але відкашлюванням це також не назвеш, не те слово. Воно так, ніби заглядаєш людині всередину, а там лише липка грязюка й слиз...

— Що вдієш, — сказав Йоахим, — таке я чую щодня, можеш не описувати, як це звучить.

Та Ганс Касторп ніяк не міг погамуватися з тим кашлем, одно торочив, що то ніби заглядати юнкерові досередини, й коли вони зайшли до ресторану, очі його збуджено блищали.

У ресторані

Тут було світло, елегантно й затишно. Ресторан був зразу праворуч від холу, навпроти салонів для конверсацій. Як пояснив Йоахим, тут переважно харчувалися новоприбулі, гості та ті, до кого хтось приїхав провідати. Тут святкували дні народження, дні від'їзду, а також позитивні результати генерального обстеження.

— Часом тут вирує життя, — сказав Йоахим, — навіть шампанське подають. Зараз тут не було нікого, окрім самотньої пані років тридцяти, яка читала книжку, при цьому щось мугикала собі під ніс і середнім пальцем лівої руки постукувала по скатертині. Коли хлопці сіли за сусідній столик, вона перейшла на інше місце й сіла до них спиною.

— Уникає людей, — пояснив Йоахим, — і завжди їсть у ресторані з книжкою. Кажуть, іще молоденькою дівчиною прибула до легеневого санаторію та й досі тут мешкає.

— Ну тоді ти зі своїми п'ятьма місяцями всього лише зелений початківець і ним залишишся, навіть коли перебудеш тут цілий рік, — мовив Ганс Касторп, на що Йоахим знизив плечима — жест, що раніше був йому не властивим — і потягся за меню.

Вони обрали столик на підвищенні біля вікна, гарне місце. Сиділи один навпроти одного на тлі кремової штори, обличчя їхні були освітлені електричною настільною лампою з червоним абажуром. Ганс Касторп склав разом свої свіжо-вимиті руки і з приємним передчуттям потер їх одна об одну, так він робив завжди, коли сідав до столу — можливо, тому, що його предки перед обідом завжди молилися. Обслуговувала привітна дівчина, що говорила ніби піднебінням, одягнена була вона в чорну сукню з білим фартушком, її широке обличчя пашіло здоров'ям. У Ганса Касторпа викликало неабияке пожвавлення зауваження Йоахима, що офіціанток тут називають «сестрами-годівницями». Вони замовили в «сестри» одну пляшку «Ґрюо Ляроз», яку Ганс Касторп спершу завернув, окільки вона була не достатньо темперована. Їжа виявилася чудовою. Їм подали спаржевий суп, фаршировані томати, печеню з різноманітними добавками, особливо вдалий десерт, асорті сирів та фрукти. Ганс Касторп їв дуже багато, хоча його апетит виявився менш сильним, ніж він спершу гадав. Проте багато їсти він звик навіть тоді, коли не мав сильного голоду, просто із самоповаги.

Йоахим надав стравам не надто багато уваги. Їжа йому набридла, казав він, тут, нагорі, всі це відчувають, навіть заведено нарікати на їжу, адже якщо сидиш тут день у день... Проте вино пив охоче, ба навіть з певним захопленням, при цьому, оминаючи надто яскраві епітети, постійно висловлював своє задоволення від того, що нарешті тут є хтось, із ким можна перекинутися розумним словом.