Розділ перший

— Просто вражає, — зауважив він із чемности.

— Так, це повітря знамените. До речі, сьогодні місцевість видається не надто виграшною. Часом вид буває кращим, особливо, коли є сніг. Але якщо постійно дивитися, то пересичуєшся цим ландшафтом. Вір мені, усі ми тут, нагорі, просто вже переситились ним, — сказав Йоахим і скривився, наче від огиди, що видавалося перебільшеним та нестриманим і не надто йому пасувало.

— Ти говориш так дивно, — сказав Ганс Касторп.

— Я говорю дивно? — Йоахим з ноткою стурбованости обернувся до свого двоюрідного брата...

— Ну що ти, перепрошую, просто на мить так мені здалося! — поквапно промовив Ганс Касторп. Він мав на увазі зворот «ми тут, нагорі», який Йоахим ужив уже втретє чи вчетверте і який насторожував Ганса Касторпа й чомусь непокоїв.

— Як бачиш, наш санаторій розташований ще вище, ніж саме містечко, — вів далі Йоахим. — На п'ятдесят метрів. У проспекті написано «сто», але насправді — п'ятдесят. Найвище розташований санаторій «Шацальп», там, по той бік, його звідси не видно. Їм доводиться взимку спускати свої трупи на санях, бо дороги стають непрохідними.

— «Свої трупи»? Ти про що? — вигукнув Ганс Касторп. Та нараз розреготався, голосно й нестримно; його груди здіймались, а дещо зашкарубле на холодному вітрі обличчя скривилося в ледь болісну гримасу. — На санях! І ти ще так спокійно про це говориш! Ти став таки добрим циніком за останні п'ять місяців!

— Нічого тут цинічного, — відповів Йоахим, здвигнувши плечима. — Що тут такого? Трупам однаково байдуже... Зрештою, цілком імовірно, що тут у нас можна стати циніком. Той Беренс, він також старий цинік — знаменита людина, до речі, колишній студент-корпорант і, здається, блискучий хірург, тобі він сподобається. Потім ще є доктор Кроковскі, асистент — розумна голова. У проспекті особливо наголошується на його полі діяльности. Він займається розчленовуванням душі пацієнтів.

— Чим займається? Розчленовуванням душі? Звучить досить гидко! — вигукнув Ганс Касторп, його аж розпирало від сміху. Він уже не міг стриматися: після всього — ще це розчленовування душі, яке добило його вже цілковито. Він так реготав, що сльози текли з-під пальців, якими він прикривався. Йоахим також щиро сміявся — настрій у нього, здається, ще більш піднявсь. Ось так у доброму гуморі хлопці висіли з екіпажу, який наприкінець повільно підкотив їх крутим, дугоподібним під'їздом до порталу міжнародного санаторію «Берґгоф».

Номер 34

Зразу праворуч була консьєрж-ложа, де сидів за телефоном і читав газети портьє, схожий на француза, на ньому була сіра ліврея, як і на тому кульгавому біля вокзалу. Він вийшов їм назустріч і повів через яскраво освітлений хол, ліворуч якого розташовувалися салони для гостей. На ходу Ганс Касторп зазирнув досередини, але кімнати були порожні. Він запитав, де ж мешканці, на що його брат відповів:

— У них процедури лежання на повітрі. Я сьогодні був звільнений, оскільки мав зустріти тебе. А як правило, я також після вечері лежу на балконі.

Цього було досить, щоб Ганс Касторп знову вибухнув сміхом.

— І це правда, в сніг чи дощ ви лежите на балконі? — запитав він тремким голосом...

— Такий припис. Від восьмої до десятої. Ну, давай уже, заходь, подивись на свою кімнату та помий руки.

Вони сіли в електричний ліфт, який обслуговував француз. Підіймаючись, Ганс Касторп протер очі.

— Від сміху я геть утратив сили, — сказав він засапано. — Ти мені такого понарозказував... А розчленовування душі — ну, це вже вершина, це вже занадто. Окрім того, я, здається, трохи таки притомився з дороги. В тебе також ноги мерзнуть? І водночас так пашить обличчя, неприємне почуття. А вечеря вже скоро? Здається, я досить виголодався. Як тут у вас, нагорі, годують пристойно?

Нечутно йшли вони вузьким коридором, ступаючи килимком з кокосової соломи. Бліде світло ширилось із дзвоноподібних світильників з матового скла, що висіли під стелею. Воно ряхтіло на білих, гладеньких, покритих олійною фарбою стінах. Сестра-жалібниця промайнула десь попереду в білому головному уборі й пенсне, шворку якого заклала собі за вухо. Очевидно, належала до протестантської конфесії, у своїй роботі не відчувала справжнього покликання, була допитливою та змученою нудьгою. У двох місцях уздовж коридору на підлозі перед білими, лакованими, нумерованими дверима стояли своєрідні балони, великі, череваті посудини з короткими шийками, запитати про призначення яких Ганс Касторп спершу забув.

— Ось і твоя кімната, — мовив Йоахим. — Номер тридцять чотири. Я — праворуч, а ліворуч — російська подружня пара, треба сказати, поводяться вони трохи зухвало й заголосно, але інакше не випадало. Ну, що скажеш?

Двері були подвійні, з гачками для одягу в тамбурі. Йоахим увімкнув горішнє світло, і в тремтливій ясності кімната постала світлою й затишною, з білими практичними меблями, шпалерами, що миються, з охайним лінолеумом на долівці та лляними фіранками, простими й веселими на сучасний лад. Балконні двері були прочинені, було видно вогні долини й віддалено чутно танцювальну музику. Чемний Йоахим виставив на комоді маленьку вазу з кількома квітками — те, що можна було знайти серед отави, — деревій та дзвіночки, які він сам зірвав на косогорі.