Розділ 11

оли ввечері Франко мостився в ліжко, він навіть не здогадувався, що вже завтра рано-вранці абсолютно змінить рішення. Тільки-но він прокинувся та поснідав, одразу ж пішов на свою прогулянку. Він купив газету, пройшов повз парк Градец на Боніново, там здійснив увесь свій узвичаєний ритуал, а коли сів на кам’яну лаву, першим заголовком, який він побачив у газеті, був: «Пакрацький випадок військового злочину розкрито?». І знак питання наприкінці, який ясно висловлював сумнів у висловленому твердженні. А під ним починався текст:

Вчора в одній з бухт острова Раба море викинуло на берег напіврозкладений труп молодої жінки, яка, як встановив огляд тіла, є Аною Немчич, журналісткою ріецького «Новог ліста» і свідком у справі пакрацького злочину, що зникла з корабля «Славія» 28 травня. У дівчини було перерізане горло, з чого слідство зробило висновок, що її було вбито на кораблі, а тіло викинуто в море. Зважаючи на те, що тоді нічого не було знайдено з її багажу, припускають, що мова йде про вбивство з метою пограбування. Тому й пошук таємничого військового злочинця Дуди зайшов у глухий кут. Інакше кажучи, з тих чотирьох свідків, що залишилися, Зденко Башич загинув в автомобільній катастрофі за невстановлених обставин, Крешимір Шантек помер від харчового отруєння, Младен Лацкович — від крововиливу в мозок; в той час як Степан Вучич відкликав свою заяву, оскільки невпевнений, що «добре все бачив». Опитування жителів Пакраца не дало ніяких результатів. Окрім вище наведеної п’ятірки, ніхто з них не бачив, що сталося того фатального дня, коли було вчинено цю різню, тому що всі перебували в сховищах. Всі їхні обвинувачення — це лише низка припущень, які ґрунтуються тільки на тому, що всі десятеро ймовірних жертв зникли з міста однієї ночі. Врешті-решт, озвалися і пакрацький філіал Хвідра та Товариство добровольців Вітчизняної війни. Згідно із заявами деяких їхніх членів, іншими словами, підлеглих Дудиної військової частини, тих десятьох не було вбито, а вони загинули на мінному полі, коли з Пакраца хотіли перебігти на бік ворога. Окрім того, розкрито й особистість Дуди; припускають, що це Петар Дувляк із Беловара, який відразу ж після операції «Відблиск» переселився з родиною до Австралії, де слід його загубився.

Чи буде на цьому слідство у справі пакрацького злочину завершено, залежить від рішення прокуратури.

Тюдора найбільше вразило те, що було написано про Ану Немчич. Він не повірив у припущення про вбивство з метою пограбування, він знав добре, хто і за що це зробив з нею. Коли загинув Башич, його це особливо не вразило; тоді він взагалі не був впевнений, що перерізані гальмівні троси були причиною нещастя. Та й Шантекова смерть його не особливо дійняла; зрештою він добровільно прибув сюди, аби вручити Дуду в руки правосуддя. Він загинув, до того ж, у чомусь на кшталт рівноправного двобою, де на кону було хто кого, і в якому він витяг коротку соломинку. Проте так само вчинити з цим неймовірним створінням, Аною, яке нікому не заподіяло ніякого зла, може лише звір у людській подобі. До того ж, цей злочин було скоєно без будь-якої причини, оскільки вона повністю відмовилась від будь-яких дій, які б могли загрожувати Дуді. За це Дуда мусить заплатити.

Тюдорові вже не було важливим ні парі з Бонетті, ні вкладені гроші. Він подумав, що мусить зіграти в якусь свою гру і завдяки їй витягти Дуду з нори, в якій він переховується. Для нього це ще й можливість раз і назавжди, принаймні для самого себе, вирішити питання, яке мучить його все життя: чи відбуваються речі в житті за якимось принципом, чи підпорядковуються випадку. Тоді, якщо усім світом володіє якийсь мудрий порядок, хай називається він логосом чи долею, і якщо на його принципах грунтуються стосунки між людьми, у Дуди не вийде уникнути рук правосуддя. Якщо йому вдасться це довести, то Франко більше не займатиметься пошуком; він вважатиме, що віднайшов ідеал філософа — атараксію чи душевний спокій — якого прагнули всі старі грецькі мислителі. Якщо станеться протилежне, якщо Дуді вдасться знову вислизнути, то це означитиме, що цей світ — це лише хаотична маса випадковостей, а істина — лише певний вид людської помсти, око за око, зуб за зуб, яка ні в чому не має переваги над злочином, ба більше, і Дуда має право на існування, незважаючи на все, що він заподіяв іншим. У такому разі Франко не матиме причин перебувати в цьому позбавленому сенсу середовищі, в якому він є лише спорадичною шишкою, яка іноді несподівано десь виникає, наче гриб, і так само зникає.

З газетної статті ясно випливало, що хтось навколо всієї історії навмисне створив хаос, аби з неї не можна було вирізнити б хоча б щось інформативно-позитивне. Той Петар Дувляк, якщо він взагалі існує, абсолютно точно не є Дудою. До того ж, Дуда в Дубровнику, на це все вказує, що тут до сьогодні відбулося. А саме цей вир подій газети найбільше намагаються приховати. Очевидно, в цьому зацікавлена ціла мережа тих, що віддають накази, і виконавців злочину, які, захищаючи Дуду, захищають і себе. І оскільки справа дійшла до того, що її цілковито замовчують всі керівні органи, то, найімовірніше, велика кількість таких людей замішана в це. А як же інакше, коли нова влада переймається тільки собою, і її носії лише лаються через те, який шмат влади хто із них одержить. Для цього й потрібний судовий процес, який здійснюють як виставу для європейських спостерігачів, люди, які знають і хто винний, і що було скоєно, проте тупцяють на місці, і ще ніхто ні за що не був покараний.

Тому Франко вирішив діяти самотужки. Він не залучатиме ще когось; в такому випадку його б навіть успіх не задовольнив, адже це не дало б відповіді на його запитання. Це було б те саме, ніби він виграв у покер через те, що хтось з-за спини гравця-супротивника знаками показував його карти. А тим паче, не шукатиме допомоги поліції; бо це могло б дати навіть цілком протилежний ефект. Дуда мусить бути заведений у таку ситуацію, що сам себе викриє, а разом із собою і всіх тих, хто безпосередньо — прямо чи побіжно — вплутані в злочин. Тому що правда повинна сама торувати собі дорогу, незважаючи на поліцію, якщо все відбувається за неухильним законом логоса, як кажуть стоїки.

Він спробував подумки впорядкувати вчорашні події; а раптом знайдеться щаблик, з чого він зможе почати: Ретель спершу відмовляється від співпраці, а тоді погоджується працювати коло басейну. Шантек, обідаючи, бачить Дуду, одягненого офіціантом, який втік через вхід до котельні. Дідович, дізнавшись про це, посилає людей на кухню і до басейну, оминаючи увагою котельню, а його самого відсилає додому. Після того Шантека, який збирався прийти до басейну, було отруєно і нікого з кухарів та офіціантів не можна в цьому звинуватити. І врешті-решт, присутність отця Луки, який з’являється безпосередньо перед цими подіями. На перший погляд, немає нічого, що могло б пов’язувати всі епізоди. Куди не кинь — всюди клин. Раптом йому здалося, що всередині цього лабіринту він побачив дороговказ, який міг би привести його до мети. Хоча це більше скидалось на припущення, аніж на точну здогадку, він вирішив спробувати і подивитися, що з цього вийде. Навіть якщо наприкінці темного коридора на нього чекала б сокира, яка відрубає йому голову. Він вирішив цього разу зіграти у справді ризиковану гру, яка його здавна приваблювала, у якій головною ставкою буде його ж життя. Так само, як і тоді, коли він прогулювався Страдуном під артилерійськими снарядами. Існує однакова ймовірність того, що станеться одна з чотирьох речей:

1. Він виграє гру, проте втратить життя.

2. Програє гру, але збереже життя.

3. Виграє гру та збереже життя.

4. Програє і гру, і життя.

Справжнісіньке балансування на краю між буттям і порожнечею — ласощі, про які він завжди мріяв. Якщо все відбуватиметься з логічною послідовністю причин і наслідків, тоді за всіма законами вищого мудрого порядку, станеться найбільш можливий варіант. А якщо у це втрутиться непередбачуваний випадок, то може статися один з гірших варіантів, чи навіть найгірший.

Він згадав, як колись у покері мав на руках дві сімки, а супротивник саме підняв ставки, поставивши на кін просто колосальну суму; тоді він мусив або вчинити так само, або відступитися. Нема такого гравця, який би в такій ситуації не вчинив друге, оскільки значно більшою є можливість, що супротивник має якісь старші карти, ніж що він блефує. Проте для Тюдора, скептика, який ймовірності не ділив на більші та менші, це не було достатньою причиною, аби здатися. Йому не вистачало лише ставки, якою він міг би відповісти супротивникові, адже тоді він змушений буде викласти карти на стіл; у цьому випадку треба теж щось знайти, аби питання, хто ж Дуда насправді й хто його керівники, за логікою неминучості вирішилося саме собою. Він довго над цим думав, а тоді раптово (після того, як усі недавні події знову обміркував та розставив міжособистісні зв’язки) усвідомив: це щось він зможе знайти лише в отця Луки. Вхід у гру починався для нього відразу у дверях церкви. Через це він від Бонінова ж попрямував до церкви св. Якова, бо був той час, коли, за його підрахунками, меса саме мала закінчитися. І справді, він не помилився; коли він прибув, люди якраз виходили з церкви. Він пішов одразу до ризниці й застав отця Луку, який саме скидав з себе обрядовий одяг, вішав його у шафу та вдягав звичайний цивільний. Священик аніскілечки не здивувався, коли його побачив.

— Ого! — зронив він трохи іронічно. — Ви, професоре, очевидно знову до мене з того самого питання. Проте це марна праця у вас. Як і в того нового слідчого, який мене вчора допитував. Я вам не можу нічого більше додати до раніше сказаного.

— І не треба. Я прийшов сюди не питати. Я хотів поділитися з тобою, що знаю, хто насправді є Дудою.

— Блефуєте, професоре. Та я нічого вам не казатиму. Не настільки наївний. Я майже стовідсотково впевнений, що крім мене, Дуди і Всевишнього, тут у місті цього ніхто не може знати.

— І мене, отче Луко, цього разу і мене.

— І який ви мені доказ на підтвердження цього можете надати?