Розділ 11

— Здогадуюся чому. Бензол наступає тобі на п’яти.

— Знаєте про нього? Тоді вам усе ясно. Не заперечуватиму, і на мені лежить частина вини. Після тієї нашої розмови я зателефонував йому і почав вимагати, аби він сказав мені правду про пакрацьку різню... звідси все й почалося. Я й уявити не міг, що цим відкрив скриньку Пандори. Він відразу ж з’явився тут, у місті, і мені стало ясно навіщо: він прибув ліквідувати мене. Він обов’язково виконав би це, якби я не сповістив йому, що в моєму розпорядженні є деякі документи, які здатні пролити світло і на його участь у цій справі. І наскільки добре ці аргументи сховані.

— Ах, ось як! Тепер я ясніше можу побачити деякі речі. Він, значить, був на кораблі, коли Ана піднімалася на борт. Тепер я зрозумів, як йому вдалося до неї дістатися.

— Я не можу вам передати, що я тоді пережив. Ми з Аною мали великі плани. Ми домовилися, що не будемо тут пробувати щось робити; ми знали: тут би нам це не вдалося. Через це ми — після одруження у Рієці — планували поїхати за кордон і розповісти про всі ці злочини комусь... Amnesty International... Гаазькому суду... якимось газетам. Він передбачив це, тому й хотів заскочити нас зненацька на кораблі. Проте, на наше нещастя, втрутився отець Лука цим обманом з дядьком, і через це Ана стала жертвою. Власне, якби я був там, усе закінчилося б інакше...

— Отець Лука був заодно з ним?

— Не зовсім так, Бензол його не знав. Зате отець Лука знав усе про нього. Це знову ж таки моя помилка. Я довірився йому до кінця і відкрив всі свої наміри. А він тоді оповістив про це анонімним листом Бензола. Божевільний фанатик... він думав, що цим рятує образ Хорватії. При цьому він хотів мене витягти, Ану ж віддати йому і подивитись, помилує він її чи ні. Я не кажу, що він хотів, аби вона загинула; можливо, він був упевнений в тому, що Бензол тільки відбере в неї документи. Проте саме в цьому він неймовірно, страшенно помилився. Я дав їй копії; оригінали залишилися у мене. Коли я усвідомив, що похорон дядька — це чистісінька фікція, тієї ж миті для мене усе прояснилося. Я тоді всіма своїми силами намагався встигнути на корабель...

— Не мусиш мені про це розповідати. Мені відомо про всі твої пересування того дня.

— Якби я тоді прибув вчасно, я б їх на смерть прибив з тим мерзотником, якби вони спробували бодай волосину з її голови зачепити. Я й сьогодні проклинаю Лендича, бо він мене не зупинив, побачивши, що я почав пити, він міг би мене навіть п’яного посадити в автобус, дорогою до Спліта я встиг би протверезіти. Я любив Ану. І ви навіть не усвідомлюєте, наскільки сильно, професоре. Ще з першої нашої зустрічі. Думаю, що я тоді був спроможний навіть і життя за неї віддати.

— А де ж тоді, врешті-решт, відбулася ваша перша зустріч? У Пакраці чи в Осієку?

— Я ніколи не був в Осієку, професоре. Ана мені порадила сказати, начебто я там був із нею, інакше б виникли неприємності. А пізніше, коли мене заарештували, Бензол тієї ж миті зробив так, щоб звідти прибув факс на підтвердження цього. Він це вчинив із страху за власну шкуру, а не через мене.

— Звідки ж у нього така влада, що йому вдалося це провернути?

— Не будьте смішні, професоре! Ви не можете собі уявити, де такі, як він, пустили своє коріння.

— А навіщо ти тоді Ані в Пакраці дав ляпаса і розбив фотоапарата, коли вона спробувала сфотографувати те, що відбувалось?

— Аби її захистити. Повірте мені, професоре, тільки для того, щоб її захистити. Якби їй вдалося щось сфотографувати, Бензол тієї ж миті її б застрелив. Він стояв замаскований за два метри від нас з автоматом Калашникова. Вона цього тоді не зрозуміла і вважала мене звіром, але мені не залишалося нічого іншого. Там, на місці, я не зміг їй цього пояснити, бо вона відразу ж втекла з Пакраца. Тільки коли я зустрів її у Цавтаті, мені це нарешті вдалося зробити, і все знову поміж нами стало, як і колись.

На мить запанувала тиша; очевидно, Ретель глибоко в собі заново переживав Анину смерть. А тоді Тюдор озвався:

— Не розумію. Ніяк не можу зрозуміти одного. Як ти, продемонструвавши стільки відваги в обороні Дубровника, там зміг потрапити під вплив і дозволити маніпулювати собою у такий спосіб? Навіть змусити себе змінити ім’я?

— Це довга історія, професоре. Коли мене звідси відправили у МОРХ (Міністерство оборони Республіки Хорватія. — Прим, перекладача), я відразу ж був відкомандирований під його керівництво. Перше, про що він мене запитав, було: чи маю я родичів на території, що тепер під сербами. Я доповів, що маю у Моску коло Требіня маму й сестру, якщо ще маю. Тоді він почав умовляти мене, що заради їхнього порятунку я мушу тимчасово взяти собі інше ім’я, оскільки на мене в Пакраці чекають завдання, через які вони можуть постраждати. Звичайно, я погодився, навіть не здогадуючись, якими будуть ті завдання. Так і з’явився Младен Кандулич з прізвиськом Дуда; я отримав фальшиві документи та досьє. Лише коли він особисто з’явився у Пакраці, почавши складати той фатальний список, я врешті зрозумів, навіщо йому це було потрібно.

— Все ж таки мені ніяк не вкладається у голові, як ти, такий, яким я тебе знаю, зміг так спокійно вбити стількох невинних людей!

— Тихше! Ви навіть не маєте гадки, як я цьому опирався. Та, зрештою, він переконав мене, наївного, що йдеться про справді небезпечних злочинців. Я повірив, що це все в інтересах Хорватії... прагнення миті, що мені так долею призначено. Врешті-решт я погодився, вимагаючи, аби ми розділили відповідальність... аби кожен взяв на свою душу по одній людині... Він не хотів на це погоджуватися. Всіляко опирався. Говорив, що про мене ніхто нічого не знає і буде логічно, якщо саме я це зроблю. Вочевидь мені наперед була відведена роль виконавця, на той випадок, якщо комусь доведеться за це відповідати. Тому він і наполягав, щоб саме я був без маски.

— І все ж таки, як ти збирався стріляти в Башича, коли він відмовився наслідувати твій приклад і ліквідувати арештанта?