Розділ 11

— Відчуваю... не знаю, як мені це пояснити... наче я стою перед чимось, порівняно з чим усе, що я досі бачив... все, про що я роздумував, безмежно дрібне й неважливе.

— Це воно і є, Серафіне. Ти відчув дотик вічності. Мабуть, цього достатньо для початку. Тепер відступай поступово назад!

Ретель ступив крок назад, аж тоді сталося дещо, чого ніхто не очікував. З чагарників позаду нього раптово з’явилася гігантська людська фігура, неясна, майже невидна; вона скидалася на тінь. Вона кинулася до Ретеля з випростаними уперед руками, очевидно збираючись зіштовхнути його у прірву. Проте Ретель вчасно це помітив і миттєво обернувся, так що руки нападника схопили його за груди, замість плечей чи спини. Тієї ж миті Ретель і сам ухопив супротивника, і почалася боротьба над прірвою. Ця сутичка тривала недовго; сталося так, що, осліплені полум’ям ненависті, і один, і другий перестали звертати увагу на те, по чому ходять і, не встигнувши й оком змигнути, обоє послизнулися та стрімголов полетіли в безодню. Лише коротко пролунали два розпачливих зойки; а тоді знов запанувала цілковита тиша. «Бензол! — зробив висновок Тюдор. — Хтозна, скільки часу він стояв там, зачаївшись, можливо, він навіть чув усю нашу розмову!». Тюдор дійшов до безпечного місця, звідки міг перегнутися через край і побачити, що внизу. Місячне сяйво освітило два трупи, що, геть скривавлені, непорушно лежали на гострих каменях на дні прірви. Жоден з них не показував ознак життя. В тому іншому, хто лежав поруч з Регелем, Тюдор впізнав Дідовича.

Деякий час Франко стояв, глибоко вражений тим, що сталося. Тепер, коли Дуда постав перед ним у зовсім іншому світлі, він зрозумів, що в цій грі, яку започаткував сам, зазнав цілковитого фіаско. Ця розв’язка була для нього наче грім серед ясного неба. В жодному з варіантів, які він так детально розробляв, такого навіть приблизно не передбачав, лише бажав цього. На перший погляд, можна було сказати, що він переміг: істина сама собі проторувала стежку; так доля винесла свій присуд і Дуді, і Дідовичу. Проте йому так не здавалося; він мав стійке відчуття, що доля з нього жорстоко посміялася. Спершу наштовхнула на думку, що це він керує грою, а тоді одним порухом відкрила, що увесь цей час він перебував повністю під її владою. І не лише це. Він несвідомо ще й допомагав таким, як Дідович. Він нарешті зрозумів, чому насправді слугувала ця пастка поліції; вона була призначена Шантекові, а не Дуді. І чому Дідович в аперитив-барі на його очах телефоном посилав своїх людей до басейну, а його самого додому. Він добре знав, що Франко його не послухається, а вчинить навпаки, і піде до басейну. А саме це злочинцеві й було потрібно, щоб професор опинився якомога далі від справжнього осередку подій.

І тепер усьому настав кінець. Всі головні винуватці, керівники операції та ініціатори злочинів, більше ніяк не зможуть понести відповідальність за скоєне. Вони залишаються надалі огорнуті флером таємниці, з «чистим сумлінням» проживати життя у твердій впевненості, що мертві вуста, як то кажуть, не заговорять. Вони виступатимуть в образі зразкових, порядних політичних діячів, і нікому навіть не спаде на думку, що вони могли б мати бодай якийсь стосунок до низки злочинів.

І ще в дечому він переживав цілковиту поразку: він більше не матиме змоги дізнатися, що в усьому цьому справді мусило статися, а що було лише непередбаченою випадковістю? Йому навіть спало на гадку, що такої плутанини, такого хаосу у стосунках, як в оцих двох, він ще ніколи не бачив. Чому Ретель саме в найгіршу можливу мить для себе мусив йти прислухатися до ритму долі? І чому йому не вдалося врятуватись, хоча б застосувавши силу, адже він міг? Якби йому це вдалось, то Дідович мусив би шукати нової можливості, і хто знає, де б він її знайшов. І зрештою, що було б, якби водієві з Чіліпів не пробило колеса? Чи якби запасне в нього було годяще? Якби Ретель не напився у Лендича та встиг на автобус? Чи якби отець Лука не перекрутив повідомлення отця Влахи? Хоча кожній з тих речей можна було знайти причину, через яку вона сталася, вона так само могла і не статися. А якби принаймні одна-єдина з них не сталася, то справа не дійшла б до цього невтішного кінця.

Раптом позаду себе Франко почув кроки. Він обернувся і побачив чудернацьку фігуру, одягнену в старі зношені штани й латану-перелатану сорочку, з великою розкуйовдженою сивою бородою та облисілою головою, з якої де-не-де звисало довге біле волосся. Тюдор впізнав у ньому жебрака, який день у день сидів поряд з джерелом святого Онуфрія, збираючи милостиню в перевернутий засмальцьований та обтріпаний картуз. Він був чимось на зразок міського дивака, якого всі звали Оплою Джілдо. Це прізвисько він одержав через те, що за десять кун був готовий, вигукуючи ці слова, станцювати щось схоже на лінджо і розвеселити тим численних перехожих. Тюдорові пригадалося, що десь на початку стежки, якою він прямує на Боніново, Опла має якусь хижку, побудована з листкового заліза та дощок, трошки більшу за собачу будку. У ній прохолодними ночами він мав за звичку ночувати, а харчувався залишками їжі, яку викидали з кухонь ресторанів разом із сміттям.

— Пане Франко! — сказав Опла Джілдо, наближаючись. — Що це було? Мене розбудив крик.

— Ось, поглянь! — відповів йому Тюдор, показуючи вниз.

— Ай, ай, ай, ай! — вигукнув Опла Джілдо, зігнувшись та побачивши на дні провалля криваву картину. — Такого я ще до сьогодні не бачив. Відразу двоє! Одночасно! Завжди був один чи одна. Ну, іноді й пари, хлопець і дівчина, у давні часи, нещасливе кохання, бо вони не могли бути разом. Проте два чоловіки — ніколи.

— Ну, що поробиш! Все колись відбувається вперше.

— А вони самі це зробили, зі своєї волі, чи їх хтось до цього змусив?

— Ні те, ні інше. Доля, мій любий Опло Джілдо.

— На Бога, що ви таке говорите, пане? Яка доля?! Хто її бодай колись бачив?! Ось, подивіться на мене. Я в житті мав можливість стати ким завгодно, а завжди був і залишаюсь таким, як тепер. Чи це мене доля до цього змусила? Дідька лисого!! Я сам це вибрав, пане, бо мені так найкраще. Я не маю ніяких тривог і хвилювань. Доля в нас у кожного тут, у голові, мій пане... Ось, їх вже вісім від початку року. Нехай змилується над ними Господь. Подумайте над цим, пане Франко, і спокійної вам ночі.

Знову залишившись на самоті, Тюдор ще раз поглянув на ті трупи внизу, а тоді замислився над словами Опли Джілдо. Справді, люди зі скромними розумовими здібностями іноді можуть побачити дещо, що залишилося поза увагою найбільших мудреців, як він одного разу й сказав Бонетті. Можливо, він усе своє життя полював за привидами, чимось, чого насправді немає і що існувало лише в його голові? Як це йому ніколи раніше не спадало на думку, що логос, доля, неминучість, випадок, ритм буття і небуття, правди і кривди, і все інше, що він робив, могли бути лише сукупністю фікцій; проекцією його думок на світ, які він помилково сприймав як щось дійсне саме собою? А дійсність — це зовсім інше і не має ніякого зв’язку з тими вигадками. Можливо, доля — це не щось, що владарює над нами, а звичайнісінький сліпий, бездумний і непередбачуваний рух? І може, це не він керує усіма нами, а ми ним, даючи йому відповідно до власних бажань і вигляд, і напрямок, і мету?! Ідеї, ідеї, з них все з’являється, навіть доля. Незважаючи на те, чи вони геніальні чи параноїдальні, благородні чи цілком егоїстичні. І це не лише стосовно долі окремої людини, а й стосовно доль цілих мас людей.

Він відвернувся від скривавлених тіл, картини, яка наштовхувала його на тяжкі роздуми, а тоді попрямував додому. Він повертався легкими кроками, як робив це щодня, проте цього разу його гнітили думки, які збурив у ньому звичайний жебрак. Він запитував себе: «Чи це я своїми ідеями вплинув на чиюсь долю? Можливо, я спричинив усі ці смерті? Невже це я першими підозрами до Ретеля та парі з Бонетті спричинив низку подій, розвиток яких спершу призвів до загибелі Ани, а тоді й усіх інших, закінчуючи цими двома? Я думав, що розшукую сутність логоса, невідворотність та випадковість, а насправді позаду себе сіяв смерть. І чим же я тепер узагалі відрізняюся від тих ідейних ініціаторів, які маніпулювали такими, як Дідович? Можливо, що й автор цього документа, чий підпис нерозбірливий, також вірив у те, що чинить щось важливе, що торує дорогу свободі та достатку в майбутньому, не підозрюючи, що тим він урухомлює механізм, який нищитиме людські життя? Було те, що було, і в цій гігантській мережі злочинів я сплів принаймні невелику її частину». Тоді, не притишуючи кроку, він почав шматувати обидва документи на дрібні клапті, пустив їх за вітром, який за мить розніс їх навсібіч.

Врешті-решт, що б тепер із ними було? Зло вже настільки глибоко пустило коріння, що ти вже більше не можеш бути впевнений у тому, що ти, може, навіть і служиш злу, коли намагаєшся йому протистояти.

Потім його думки перекинулися на те, що буде з ним, особливо в світлі того, що відбулося? Поліція його розпитуватиме, чи він щось бачив; вони знають, що в той час, коли загинули ці двоє, він мав звичку тинятися на тому місці. Що б він міг їм сказати? Правду?! Зізнатися, що і він у цьому винен? Найменше, чого можна сподіватись, те, що з нього просто посміються. Оголосять його старим божевільним, чиї фантазії абсолютно відірвані від реальності. Ні, цього він ніяк не може дозволити! Ні їм, ні собі! А що стосується Бонетті, то він муситиме визнати свою поразку в грі та віддати гроші з сейфа йому, оскільки Дуду не було викрито і ніколи не буде. А не буде викрито через те, що Дуда насправді не існує, та й ніколи не існував. Існував лише образ з тим іменем в одній виставі, яку майстерно режисерував хтось з високого державного поста, роль якого аматорськи та без справжнього таланту зіграв звичайний добродушний офіціант, який не знав ні про те, що він насправді грає, ні що криється під вершиною величезного айсберга. Оскільки це він почав, то він зробить таке...