Розділ VI Нелюди і запитання

Нелюди і запитання

Ми пропрацювали цілу ніч. У кают-компанії був обладнаний імпровізований діагностер з індикатором емоцій. Ми з Вандерхузе склали його буквально з нічого. Прилад вийшов малопотужний, недолугий, з поганою чутливістю, але деякі фізіологічні параметри він вимірював більш-менш задовільно, а щодо індикатора, то він у нас фіксував тільки три основних позиції: яскраво виражені негативні емоції (червона лампочка на пульті), яскраво виражені позитивні емоції (зелена лампочка) і вся інша емоційна гама (біла лампочка). А що лишалося робити? У медвідсіку стояв чудовий стаціонарний діагностер, проте було цілком зрозуміло, що Малюк не погодиться так, ні сіло ні впало, вкладатися в матово-білий саркофаг з масивною герметичною кришкою. Словом, до дев’ятої години ми так-сяк упорались, і тут на повен зріст постала проблема чергування на посту КАЗ.

Вандерхузе як капітан корабля, відповідальний за безпеку, недоторканність і все таке інше, категорично відмовився скасувати це чергування. Майка, яка просиділа на посту другу половину ночі, звичайно, тішила себе надією, що вже обов’язково буде присутньою під час офіційного візиту. Однак вона була гірко розчарована. Виявилося, що кваліфіковано працювати на діагностері може тільки Вандерхузе. Виявилося далі, що підтримувати в робочому стані діагностер, котрий будь-якої миті ризикує втратити настройку, можу тільки я. І нарешті, з’ясувалося, що Комов з якихось своїх ксенопсихологічних міркувань вважав небажаною присутність жінки на першій бесіді з Малюком. Коротше кажучи, бліда від шаленства Майка знову рушила на пост, причому Вандерхузе, зберігаючи повну холоднокровність, не забув провести її повз прийомний розтруб діагностера, тож усі бажаючі могли переконатись: індикатор емоцій працює — червона лампочка горіла доти, доки Майка не зникла в коридорі. Загалом, на посту КАЗ можна було чути, про що розмовляють у кают-компанії, через інтерком з підсилювачем.

О дев’ятій п’ятнадцять за бортовим часом Комов вийшов на середину кают-компанії і оглянувся. Усе було готове. Діагностер був налаштований і ввімкнений, на столі пишалися тарелі з солодощами, освітлення було відрегульовано під місцеве денне світло. Комов коротко повторив інструкцію про поведінку під час контакту, увімкнув реєструвальну апаратуру і запросив нас по місцях. Ми з Комовим усілися за стіл навпроти дверей, Вандерхузе втиснувся за панель діагностера, і ми почали чекати.

Він з’явився о дев’ятій сорок за бортовим часом.

Він зупинився в дверях, ухопившись лівою рукою за одвірок і підібгавши праву ногу. Напевно, цілу хвилину він стояв так, роздивляючись нас по черзі крізь прорізи своєї мертвотної маски. Тиша була такою, що я чув його дихання — помірне, потужне, вільне, ніби працював добре налагоджений механізм. Поблизу і на яскравому світлі він справляв ще дивніше враження. Все в ньому було дивним: і постава — по-людськи зовсім неприродна і водночас невимушена, і блискуча, ніби полакована зеленаво-блакитна шкіра, і неприємна диспропорція в розташуванні м’язів і сухожиль, і напрочуд потужні колінні вузли, і напрочуд вузькі й довгі стопи ніг. І те, що він виявився не таким уже й маленьким — на зріст як Майка. І те, що на пальцях лівої руки він не мав нігтів. І те, що в правому кулаку він стискав жменю свіжого листя.

Нарешті його погляд зупинився на Вандерхузе. Він дивився на Вандерхузе так довго та пильно, що мені спала дика думка: чи не здогадується Малюк про призначення діагностера, — а наш молодцюватий капітан кінець кінцем з якоюсь нервозністю збив зігнутим пальцем свої бакенбарди і, всупереч інструкції, злегка вклонився.

— Феноменально! — голосно і чітко промовив Малюк голосом Вандерхузе. На індикаторі зажевріла зелена лампочка.

Капітан знову нервово збив бакенбарди і підлесливо усміхнувся. І відразу ж обличчя Малюка пожвавішало. Вандерхузе був нагороджений цілою серією жахливих гримас, що змінювали одна одну. На лобі Вандерхузе виступив холодний піт. Не знаю, чим би все це закінчилося, але тут Малюк нарешті відчепився від одвірка, ковзнув уздовж стіни і спинився біля екрана відеофону.

— Що це? — запитав він.

— Відеофон, — відповів Комов.

— Так, — сказав Малюк. — Усе рухається, і нічого немає. Зображення.

— Ось їжа, — повідомив Комов. — Хочеш поїсти?

— Їжа — окремо? — незрозуміло запитав Малюк і наблизився до столу. — Це їжа? Не схоже. Шарада.

— Не схоже на що?

— Не схоже на їжу.

— Все-таки спробуй, — порадив Комов, підсовуючи до нього тацю з меренгами[24].

Тоді Малюк раптом упав навколішки, простяг уперед руки і розкрив рота. Ми мовчали, сторопівши. Малюк теж не рухався. Його очі були заплющені. Це тривало всього кілька секунд, після чого він м’яко повалився на спину, сів і різким рухом розкидав по підлозі перед собою зім’яте листя. Його обличчям знову пробігло ритмічне ряботиння. Швидкими і якимись дуже точними дотиками пальців він почав пересовувати листочки, час від часу допомагаючи собі ногою. Ми з Комовим, вставши з крісел і витягнувши шиї, стежили за ним. Листя ніби саме собою складалося в дивний візерунок, безсумнівно правильний, але який не викликав жодних асоціацій. На мить Малюк застиг нерухомо — і раптом знов одним різким рухом згріб листя на купку. Обличчя його завмерло.

— Я розумію, — оголосив він, — це — ваша їжа. Я так не їм.