Розділ VI Нелюди і запитання

— Дивись, як треба, — сказав Комов.

Він простяг руку, взяв меренгу, зумисно повільним рухом підніс її до рота, обережно відкусив і почав демонстративно жувати. На мертвотному обличчі Малюка промайнула судома.

— Не можна! — майже крикнув він. — Нічого не можна брати руками до рота. Буде погано!

— А ти спробуй, — знову запропонував Комов, поглянув у сторону діагностера і запнувся. — Твоя правда. Не треба. Що робитимемо?

Малюк присів на ліву п’яту і соковитим баритоном промовив:

— Цвіркун у запічку.[25] Маячня. Поясни мені знову: коли ви звідси підете?

— Зараз це пояснити важко, — м’яко пояснив Комов. — Нам дуже, дуже треба все про тебе дізнатися. Адже ти ще нічого про себе не розповідав. Коли ми все про тебе будемо знати, то заберемося звідси, якщо ти захочеш.

— Ти знаєш про мене все, — проголосив Малюк голосом Комова. — Ти знаєш, як я виник. Ти знаєш, як я сюди потрапив. Ти знаєш, навіщо я до тебе прийшов. Ти знаєш про мене все.

Мені очі полізли на лоба, а Комов ніби й не здивувався.

— Чому ти думаєш, що я все це знаю? — спокійно запитав він.

— Я міркував. Я зрозумів.

— Це феноменально, — спокійно сказав Комов, — та це не зовсім вірно. Я нічого не знаю про те, як ти жив до мене.

— Ви підете відразу, коли дізнаєтеся про мене все? Це так?

— Так, якщо ти захочеш.

— Тоді запитуй, — сказав Малюк. — Запитуй швидко, бо я теж хочу тебе запитати.

Я глянув на індикатор. Просто так собі глянув. І мені стало якось моторошно. Щойно там було нейтральне біле світло, а зараз яскравим рубіновим вогнем горів сигнал негативних емоцій. Я мигцем помітив, що обличчя Вандерхузе стривожене.

— Спочатку розкажи мені, — промовив Комов, — чому так довго ховався?

— Курвіспат, — чітко вимовив Малюк та пересів на праву п’яту. — Я давно знав, що люди прийдуть знову. Я чекав, мені було погано. Потім я побачив: люди прийшли. Я почав міркувати і зрозумів — якщо людям сказати, вони підуть, і тоді буде добре. Обов’язково підуть, але я не знав — коли. Людей четверо. Дуже багато. Навіть одна людина — дуже багато. Але краще, ніж четверо. Я заходив до одного і розмовляв удень. Я заходив до одного та розмовляв вночі. Шарада. Тоді я подумав: одна людина говорити не може. Я прийшов до чотирьох. Було дуже весело, ми гралися із зображеннями, ми бігли, наче хвиля. Знову шарада. Ввечері я помітив: один сидить окремо. Ти. Я подумав і зрозумів: ти чекаєш на мене. Я підійшов. Чеширський кіт[26]! От як було.

Він розмовляв різко й уривчасто, голосом Комова, і тільки беззмістовні слова він вимовляв цим соковитим незнайомим баритоном. Руки, пальці його ні на секунду не залишалися у спокої, та й сам він увесь час рухався, і рухи його були стрімкі та невловимо плавні, він ніби переливався з однієї постави в іншу. Фантастичне це було видовище: звичні стіни кают-компанії, ванільний запах від тістечок, усе таке домашнє, звичне — тільки дивне бузкове світло і в цьому світлі на підлозі гнучке, плавне і стрімке маленьке чудовисько. І тривожний рубіновий вогник на пульті.

— Звідки ти знав, що люди прийдуть знову? — запитав Комов.