Розділ VI Нелюди і запитання

Вандерхузе зацьковано кашлянув у своєму куті, і Малюк відразу ж глянув на нього.

— Феноменально! — вигукнув він усе тим самим баритоном. — Я завжди хотів дізнатися: чому довге волосся на щоках?

Запанувала мовчанка. І раптом я помітив, як рубіновий вогник згас і спалахнув смарагдовий.

— Відповідайте йому, Якове, — спокійно попросив Комов.

— Гм… — сказав Вандерхузе, порожевівши. — Як тобі сказати, мій і хлопчику… — Він машинально збив бакенбарди. — Це гарно, мені це подобається… Як на мене, це достатнє пояснення, як ти думаєш?

— Гарно… подобається… — повторив Малюк. — Дзвіночок! — сказав він раптом ніжно. — Ні, ти не пояснив. Але так буває. Чому тільки на щоках? Чому немає на носі?

— А на носі негарно, — повчально сказав Вандерхузе. — І в рот І потрапляє, коли їси…

— Правильно, — погодився Малюк. — Але якщо на щоках і якщо йдеш через кущі, то маєш чіплятися. Я завжди чіпляюся волоссям, хоча воно в мене зверху.

— Гм, — сказав Вандерхузе. — Бачиш, я рідко ходжу через кущі.

— Не ходи через кущі, — сказав Малюк. — Буде боляче. Цвіркун у запічку!

Вандерхузе не знав, що відповісти, але з усього було видно, що він задоволений. На індикаторі горів смарагдовий вогник, Малюк явно забув про свої клопоти, і наш молодцюватий капітан, який дуже любив дітей, безсумнівно відчував певне замилування. До того ж йому, здається, лестило, що його бакенбарди, які до цього часу служили об’єктом для плоских і не дуже дотепів, відіграли таку помітну роль у ході контакту. Аж ось підійшла моя черга. Малюк несподівано глянув мені у вічі і випалив:

— А ти?

— Що — я? — запитав я, розгубившись, а тому агресивно.

Комов негайно і з явним задоволенням копнув мене в щиколотку.

— У мене запитання до тебе, — оголосив Малюк. — Також завжди. Але ти боявся. Якось ледве мене не занапастив — зашипів, заревів, ударив мене повітрям. Я біг до самих сопок. Те велике, тепле, з вогниками, робить рівну землю — що це?

— Машини, — сказав я і відкашлявся. — Кібери.

— Кібери, — повторив Малюк. — Живі?

— Ні, — сказав я. — Це машини. Ми їх зробили.

— Зробили? Таке велике? І рухається? Феноменально. Але ж вони великі!

— Бувають і більші, — сказав я.