Розділ VI Нелюди і запитання

— Ну, не знаю, — сказав я. — По-моєму, ти тут впадаєш у сентиментальність. Він все ж таки не людина. Він абориген. Ми налагоджуємо з ним контакт. Для цього потрібно подолати якісь перешкоди, розгадати якісь загадки… До цього треба ставитись тверезо, по-діловому. Почуття тут ні до чого. Він до нас так само, будьмо відвертими, любові не відчуває. І відчувати не може. Кінець кінцем, що таке контакт? Зіткнення двох стратегій.

— Ох, — сказала Майка. — Нудно ти говориш. Суконно. Тобі тільки програми складати. Кібертехнік.

Я не образився. Я бачив, що Майці нічого заперечити по суті, і я відчував, що її справді щось мучить.

— Знову в тебе передчуття, — сказав я. — Але ж насправді ти сама чудово розумієш, що Малюк — це єдина ниточка, яка зв’язує нас із цими невидимцями. Якщо ми Малюку не сподобаємося, якщо ми його не завоюємо…

— От-от, — перебила мене Майка. — У тому-то й справа. Хай би що там Комов казав, хай би як він там чинив, відразу відчувається: його цікавить тільки одне — контакт. Усе задля великої ідеї вертикального прогресу!

— А як треба? — запитав я.

Вона сіпнула плечем.

— Не знаю. Може, як Яків… У будь-якому випадку, він — єдиний з вас — розмовляв із Малюком по-людськи.

— Ну, знаєш, — сказав я, трохи образившись, — контакт на бакенбардному рівні — також, загалом кажучи…

Ми помовчали, дуючись одне на другого. Майка з перебільшеною наполегливістю крутила верньєри, націлюючи чорне перехрестя на засніжені зубці хребта.

— Ну а насправді, Майко, — сказав я нарешті, — ти що, не хочеш, щоби контакт відбувся?

— Та хочу, мабуть, — сказала Майка без будь-якого ентузіазму. — Ти ж бачив, я дуже зраділа, коли ми вперше зрозуміли, що до чого… Але от прослухала я цю вашу бесіду… Не знаю. Можливо, це тому, що я ніколи не брала участі у контактах… Я все не так собі уявляла.

— Ні, — сказав я, — тут справа не в тому. Я здогадуюся, що з тобою відбувається. Ти думаєш, що він — людина…

— Ти вже говорив це, — сказала Майка.

— Ні, ти вислухай. Тобі постійно кидається у вічі все людське. А ти підійди до цього з іншого боку. Не будемо говорити про фантоми, про мімікрію — що в нього взагалі наше? Якоюсь мірою спільний зовнішній вигляд, прямоходіння. Ну, голосові зв’язки… Що ще? В нього навіть мускулатура не наша, а вже це, здавалось би, прямісінько з генів… Тебе просто збиває з пантелику, що він уміє розмовляти. Дійсно, розмовляє він чудово… Але ж і це, кінець кінцем, не наше! Жодна людина не здатна навчитися поверхово розмовляти за чотири години. І тут справа навіть не в запасі слів — треба засвоїти інтонації, фразеологію… Перевертень це, якщо хочеш знати! А не людина. Майстерна підробка. Подумай тільки: пам’ятати, Що було з тобою, коли ти був ще немовлям, а може — хто знає! — і в утробі матері… Хіба це людське?.. От ти бачила коли-небудь роботів-андроїдів? Не бачила, звісно, а я бачив.

— Ну то й що? — похмуро запитала Майка.

— А те, що теоретично ідеальний робот-андроїд може бути побудований лише з людини. Це буде надмислитель, це буде надсилач, надемоціонал, усе що завгодно «над», у тому числі й надлюдина, але тільки не людина…

— Ти, здається, хочеш сказати, що аборигени перетворили його на робота? — промовила Майка, криво посміхаючись.

— Та ні, — сказав я з прикрістю. — Я тільки хочу переконати тебе, що все людське в ньому випадкове, це просто здатність вихідного матеріалу… і що не треба навколо нього сентиментального розпатякування. Вважай, що ти ведеш переговори з цими кольоровими вусами…

Майка раптом схопила мене за плече і сказала притишено: