Розділ двадцять п’ятий

Із записів Дорофія Ружі

Лишивши ті дві сулії, я вдарився по дорозі в східну сторону й ішов увесь день, намагаючись якомога далі відійти від страшного місця. Я дуже зголоднів, за цілий день у мене в роті не було й ріски, і тут трапилася мені багата слобода в зелених вербах і садках вишневих та сливових, з новою церквою, і трапився гурт школярів, які стояли біля тесових воріт і співали господареві хвалу. У деяких наших селах господарі платять учителям невеликий чинш за те, що ті навчають дітей, у деяких господарі по черзі годують школярів. Я став позад гурту, заспівав і собі, і на мій дискант звернув увагу господар цього багатого дому, а що був він церковним старостою, то одразу по вечері повів до попа. Ми втрапили до батюшки на кінець вечірньої молитви, я також опустився на коліна і прочитав молитву, далі отець Ферапонт – так його звали – підвівся. Я прийняв ослінчика молільного й допоміг йому вийти на ґанок, бо саме там він захотів розмовляти зі мною, а був дуже старий. На ґанку було затишно, його обвив дикий виноград, і стояли там також в горшках винесені з хати на літо квіти. Коли ми бачимо дуже стару людину, то нам одразу здається, що й розум у неї зістарений, ще й чомусь маємо всіх старих за глухих, то починаємо кричати. Одначе отець Ферапонт виявився людиною надзвичайно світлого розуму і доброї душі, ми з ним довго розмовляли того вечора, і я залишився в селі до неділі, щоб висповідатися в такого доброго та розумного батюшки, бо давно не сповідався. Я розповів йому все: й про томління власної душі, і про тривоги, які ходять у мені, а також про те, що світ мене вабить, а я його не знаю, і не знаю отчого краю, хотів би йому допомогти, та не відаю як, і про життя своє розповів: про старців, про Ориську, про розбійників. Отець Ферапонт відпустив мені гріхи, а вечірньої години повів розмову про ті негаразди в краї, які тривожать мене, про світ, і ваби його, про світло й тьму, і про нас, рабів Божих, які мають жити правдою, шукати стежки прямі, тернами не зарослії. З нами ділив розмову й трапезу церковний староста Онисько Кошарний, ми сиділи за вкопаним у землю столиком на лавицях, у чашках парував чай, запарений липовим цвітом, і стояла миска з медом у вощині, й пахло спілими грушами та материнкою. За велінням отця Ферапонта челядниця виставила також карафку з вином та маленькі чарочки, але до них ніхто не доторкнувся.

Я не п’ю, батюшка також, а староста сказав, що вживає щось міцніше й більшими чарками.

– Вір у Бога. В людей не вір, серед них правди немає, – сказав Кошарний, похукавши на полив’яну чашку з чаєм.

– Але живемо серед людей… – м’яко заперечив я.

Кошарний шапкою витер піт на обличчі, прилизав рукою густого, ледь тронутого сивиною, стриженого в кружок чуба.

– Серед людей… Які то люди? Остервився народ.

Отець Ферапонт визволяв бджолу, яка застряла в меду, й не міг визволити. Я підставив кінчика ножа, і бджола легко полізла по ньому. Отець Ферапонт сказав:

– Звичаї псуються скрізь. По всьму світу. Але в людину треба вірити. Бог сотворив нас для віри. Вона, звичайно, вельми підточена нині. Війна найперше тому виною. Без віри ж ми – як трава. На траву ллють помиї – і вона росте ще краще. Я вірю, що війна скінчиться, і ми станемо самі собою, і інші народи нас заповажають. Ми думаємо про зло та добро так само, як і вони, й шануємо все те, що шанують вони. Найперше – працю. Наш народ надзвичайно працьовитий і вчених людей у нас багато.

– І що з тієї вченості? – хмукнув Кошарний. – А невчені нас тнуть.

– Може, через те, що вченого люду у нас багато, але немає одного пророка?

Отець Ферапонт подивився на мене з цікавістю.

– Наш народ ніколи не зітхнув на повні груди, – понуро мовив Кошарний. – Ніхто не показав йому цілі великої, не просвітив його й не повів до тієї цілі. Через те й не відаємо, чи є в нього щось попереду, чи тільки могили, які розкажуть, які ми були й скільки пролили намарне крові.

– Жодної зірки, жодного промінчика, жодної таловини? – повторював я те, що сказав отець Кошарний, тільки іншими словами. – Тоді що лишається нам? Спасатися. В цьому смисл? Але ж інші й спасаються, й роблять ще щось на землі… Тільки на своєму полі ми вільні.

– Не богохульствуй, – підвів оклецькуватого пальця Кошарний. Його червоне від засмаги, вітрів і випитого чаю обличчя було строге, але добре.

– З Божою поміччю роблять, – пояснив я, а сам подумав, що все те, що я почув тут, мені давно відомо, ми перетираємо язиками суху позолоту слів і нічого не робимо, й не знаємо, звідки має повіяти свіжий вітер. Єдино, можливо, щось знають на Січі, там люди щось роблять, і мені потрібно подаватися туди. Напередодні я довідався, що гетьман Самойлович і князь Ромодановський знову оступили Чигирин, взяли Корсунь, а скурати Чигирин не змогли, клалося до війни великої, братовбивчої, і тоді з Січі вийшов кошовий Сірко, та пішов до Дорошенка, і взяв з нього присягу на мир, та забрав його санджаки, а деякі одіслав у Москву. Кортіло мені побачити ті санджаки, – адже то символи краю мого, мого роду-народу, – а також кортіло побачити отамана та погомоніти з ним. Чи він і розумом здіймається так високо, як шаблею? Чи косить при самій землі?

Ми довго гомоніли того вечора в саду, й на кінець бесіди церковний староста Кошарний запропонував мені стати в поміч їхньому вчителеві. Я подякував і відказав, що хочу ще поваласатися по світу, хочу пошукати правди, й тоді Кошарний трохи покепкував з мене. «Гай-гай, – похитав головою… – Не такі мудрагелі ходили, та поверталися з порожніми руками. Шукати нема чого, все знайдено, а те, чого не знайшли одні, не знайдуть і інші». Я ж знову відказав, що шукаю тільки для себе, хочу просвітити й прояснити власну душу, щоб далі жити в спокої та істині. Тоді піди на Афон та в Єрусалим, пораяв Кошарний. Я сказав, що у вірі міцний і шукаю не божих істин, а людських, хочу знати, чому все так постало в моєму краї, і що нас чекає попереду, і яка є суть життя людського, чи є її одміни серед народів, і яка суть народу мого.

Отець Ферапонт сказав, що вона, та суть, наперед визначена Богом, племена й народи сотворив Бог, і вони рівні перед ним і між собою, отож і люди всі рівні.

– Як, і басурмани? – запитав Кошарний.