Розділ двадцять п’ятий

Рушієм Січі є охайний будинок на площі, без тюрми й потаємних кімнат, звичайний будинок на два цегляні, помащені білою глиною, димарі, в яких мостять гнізда галки, й, щоб не сталося пожежі, викидати галчині гнізда посилають січового підписаря джиґуна Митрофана Гука, який бридиться цією роботою й часом, якщо має гроші, наймає замість себе когось з голоколінчиків. Я застав Митрофана за тією немилою для нього роботою, й, може, через це він не обняв мене й не зрадів мені, а ми ж вчилися разом у колегіумі, я допомагав йому в риториці та філософії, в яких він вельми накульгував. Розпитав мене, звідки прибув, поплескав по плечу й усміхнувся погордливо. А може, Митрофан подумав, що я якимсь чином запретендую на ту його посаду, на ті хавтурки, на яких заробляє, то я його хліба відбивати не збираюсь, не пишу ні тестаментів, ні листів поминальних, ні позовів, а тільки коли хто вельми попросить написати картку до родичів та відправити з обозом, напишу за мізерну плату. Невідь чому, але саме Митрофан не підпускав мене до кошового. Я ж не міг підійти до нього просто так і сказати: ось я, такий-то, Дорофій Ружа, хочу з тобою, отамане, погомоніти. Про що погомоніти? Хто ти такий? Чим удостоївся такої честі?

Іноді бачив отамана, коли він ішов через майдан. Сухорлявий, стрункий, ніс кібцюватий, вітер ворушить довгі, з просивиною вуса. В отаманових очах згнітилися завзяття й печаль, либонь, хмарні думки не полишають його голови. Від нього повіває силою й впевненістю, і трохи аж якоюсь гордовитістю. Кажуть, коли Сірко був молодий, то натягував лука так, що стріла летіла вгору суха, а верталася мокра – хмару проймала. Звичайно, мудрість людська не від сили, але коли ця сила стільки літ стоїть в оборону правого діла, коли її стільки опутували тенетами й вона виривалася з них, вона має перейти в жорстоку мудрість. Розум неймовірно могутній, тіло ж – смертне, але в ньому, од нього, од його діянь він, могутній, народжується, од його діянь негожих слабне й пропада.

Один тільки раз почув уривок його розмови з писарем Яковлєвим, зупинилися на майдані й гомоніли.

– Без сусідів не проживеш, – мовив отаман.

– Але ж то такі сусіди… – спробував заперечити Яковлєв.

– Неприятель окрутний – теж сусід. Сусід може спалити хату, але в тебе з ним одна межа.

– Сусід завше хоче пожаковати…

– Це правда. Через те ми не будемо з тобою вирішувати сеї справи самі, а пустимо на голоси.

Вони пішли далі, а я лишився стояти, не втямивши з тієї розмови нічого.

Побував я на козацькому крузі. Я бачив, як шанують козаки отамана, яке рахманне його слово. Я не побачив там запобігливих поглядів, якими б козаки лізли в очі старшому отаману: дивися, як я тебе уважно слухаю, який я тобі вірний, тягни мене за собою, буду служити, як пес господарю. Козаки не бояться отаманів, через рік вони стануть такими ж, як вони, і понесуть одвіт, якщо отаманували неправдою.

Вечорами, перед тим як поринути в сон, я пробував думати за отамана. Проживши таке життя, перерубавшись у стількох січах і не здобувши нічого в кінці – адже це страшна правда, – не бачачи на овиді жодного залізного стовпа, до якого можна б прив’язати коня – позаймали ті стовпи інші, не пускають до них козака, – чим може заспокоїти душу? Тільки тим, що потрібно й далі стояти незрушно, не допустити до гіршого; нині турок і татарин дужі неймовірно, ось-ось підломлять під себе наш край, заберуть у вічну неволю. Це туча найбільша, вона весь час висить на овиді, і її не можна спускати з ока. Я так розумів турботи отамана й ті приготування, непомітні, непоспішливі, які велися на Січі. Готувалися проти турка чи татарина, те не приховували, а де, в якому місці зітнуться дві сили, не відав ніхто, опріч отамана. Я боявся, що він піде в похід, а за цей час щось станеться – з ним чи зі мною – і так я й не погомоню з ним. Мені ж здавалося, що саме в нього я можу запитати про найзаповітніше, довідатись про оту найбільшу правду, задля якої залишив затишне місце, улюблені книжки, мудрих учителів і вирушив у широкий світ. Він знає, він мусить знати!

З тими неспокійними думками лежав я однієї ночі в курінній комірці, осавул дозволив мені там помешкати якийсь час. Комірка розділена на дві половини, більшу та меншу, в більшій тримали збрую, припаси, її замикали великим замком, в меншій лежало всіляке начиння для ремонту, там, у куточку, на оберемку сіна я й розкошував. Щойно почав дрімати, як скрипнули двері і по якомусь часові скрипнули ще раз. Я злякався, бо відчув, що хтось стоїть у теміні, мовчить і дише. Його дихання було тихе, але не скрадливе, це було дихання не втікача, а того, хто ловить! Серцем я відчув небезпеку; я знав, що взяти в мене нічого, окрім душі, й страшно було подвійно – адже прийшли по неї. Я знав, що не віддам її без боротьби, приготувався до опору.

– Хто це зайшов? – запитав якомога впевненіше. На відповідь почулося сопіння і щось схоже на сухий сміх.

– Той, хто тебе шукає. Хто мав прийти давно.

– Мені ніхто не потрібний. І я не потрібний нікому. Я ні в що не втручаюся…

– Ти вже втрутився.

– То моя справа.

– Твоєї немає.

Я давно здогадався, хто цей нишковий чоловік.

– Ти від Дем’яна Дем’яновича?