Розділ двадцять п’ятий

Отець Ферапонт довгенько перебирав волосся в бороді, а тоді відказав:

– Так. І басурмани. Вони теж люди.

Кошарний же мовив, що, може, без глибоких істин і легше жити на світі, бо без них душа легка, як полова, а з ними важка, неначе міх з зерном, а зерно завше хочуть украсти. Великі істини, як і справжня любов, важкі для людини, бо вона вболіває, мучиться, а якщо втрачає їх, то й розбивається. Ми весь час кудись ідемо, казав він, нас веде розум, він хитрий і метикований, хоче перехитрувати світ, а світ простий і нелукавий, якщо розум перехитрує його, він перехитрує і себе. Я подивував, Кошарний був мудріший, ніж видався мені напочатку. По тому була довга суперечка й балачка про басурманів, і ми розійшлися, коли зайнялася вечірня зоря.

Наступного дня Кошарний та ще декілька господарів знову запрошували мене за навчателя до своїх дітей, давали кашу й грошей тридцять золотих, спокуса була велика, одначе я відмовився. Я вирушив з села, і на самому виході з нього, там, де над дорогою стоїть криниця для проїжджих з коритцем, видовбаним з дуба, зустрівся мені віз, а довкола нього кінна варта з козаків, – вони, либонь, правували здалеку, були потомлені, і їхні коні пили з коритця дуже спрагло. На возі, з руками, прив’язаними до полудрабків, розіпнутий, розтягнутий, сидів голий до пояса чоловік з широченною спиною та кошлатою головою. Я хотів пройти далі, в ту мить розтягнений на возі повернув голову, і я впізнав Солонину, з яким жив у лісі і якого лікував, а тоді покинув. Я так і затрусився, в моїй душі щось затремтіло, а в голові поплив туман, і я подумав, що ступаю по цій землі останні кроки, а далі мене так само розтягнуть на возі й повезуть на спитки або й одразу на страту. Адже я втік од прибишів, покинув Солонину пораненого. Але й не стільки страх кари, страх цюпи перевернув мені душу, як щось інше: думка про те, що всі ми діти одної матері, натомість обстати її, тягнемо кожен у свій бік, не можемо дійти якоїсь згоди, і якщо не налітаємо один на одного з шаблями, то волочимо одне одного до в’язниці або й на шибеницю. Хто в тому винуватий? Чи настане тому кінець?

В очах Солонини щось змигнуло, мені здалося, ось зараз він розімкне вуста й скаже: ану тягніть і його на воза, – але він подивився ще мить, непомітно змружив ліве око й одвернувся. Може, пригадав наші вечірні розмови, може, мене порятували оті дві сулії, які я все ж залишив на стежці, одначе Солонина мене не видав. А я підійшов до осавула й оддав усі, які були в мене, гроші – мідяки – на кварту горілки ув’язненому. І далі пішов не оглядаючись, я мовби втікав од чогось важкого чи встидного, не знаю, але саме там, біля криниці, поклав собі більше не вступати ні з ким до товариства, а мандрувати самому. Я подумав про те, що сам міг би опинитися на тому возі поруч з Солониною. І то ні за що. А скільки людей, ні в чому не винуватих, повезли такі вози. Але Солонина винуватий. І оця його дорога, мабуть, остання. Знає він про це? І на що сподівається? Сподіватися йому немає на що. А міг би… міг би бути славним чоловіком, прислужитися вітчизні, і якщо віддати своє життя, то во славу її, а не в применшення тієї слави. Зовсім недавно я також був сліпаком, бо не розумів цього.

Малий час поживши на хуторі в сім хат, обіправшись та облатавшись, ударився навпрошки, й привело це до того, що блукав вісім днів, трохи не трапив до татар, і порятував мене січовий дозорець Мокій Сироватка, який виловив мене з болітця, куди я втрапив вечірньої пори, рятуючись од татар, які аргаталували в степу. Він запитав мене, чи я християнин, а більше нічого не запитував, привів до свого куреня, кугою званого, й там зняв з мене одіж та повішав сушитись, а мені дав свою. Я сидів біля дверей куги та цокотів зубами й дивився на цього непоказного, навіть миршавого чоловічка з вдячністю й трохи не обожнюванням. Коли ж він затаганкував, я переполошився й запитав, чи не побачать вогонь татари та не приїдуть сюди, дозорець спокійно проказав, що вогню їм не видно – тут припадь, кущі, та й звідси до них далеко, миль десять, і що на кашу до нього вони не приїздили ще ніколи, а так буває проскакують; якщо їх небагато, то він, Сироватка, просто ховається, а якщо багато, то спочатку подає козакам димове гасло. Я запитав Сироватку, хто поставив його в такий тяжкий, нелюдський дозір, чому він в самотині, і Сироватка відповів, що настановив себе на таку службу сам і що одному легше заховатися, зашитися кудись, та й відвик він від товариства. Ми повечеряли кулешею, заправленою конопляним сім’ям, Сироватка сказав, що вранці він потрусить ятірці й ми поснідаємо юшкою з риби.

Тією юшкою я вже не снідав, нею він відпоював мене, бо я горів, мене спалював внутрішній вогонь, і в голові кипіло, неначе в казані, що стоїть на жару. Відпоював він мене також всілякими травами й мастив мені в горлі квачиком – барсучим салом, бо ж з горла, сказав, усе й почалося. Я лежав у його кузі на примостку, а він сам спав надворі – ночі, сказав, тепер теплі, й спати там він звичний. Як став я одужувати, то почав думати про те, чи зміг би прожити отако, в безлюдді, на самому жалі небезпеки, не маючи ніякої віддяки й нічим не тішачи свого самолюбства. Я думав про те, що таке слава, хоробрість і що таке праведне життя. Я приглядався до цього нетяги, який майже не знає грамоти, який і слова молитви позабував, позамінював їх своїми, й на мою душу спадало щось таке, від чого хотілося плакати. Я не бачив у житті людини, яка б так вірно й безкорисливо служила Богові та вітчизні, я бачив відважних войовників, але їх підпирає слава, їх кличуть переможні погуки – яса, вона висить на кінчиках їхніх шабель, але, мабуть, справжня яса, яко світло побідне й незгасне во славу вітчизни, – отуто, сяє в степу над оцим чоловічком. Він служить не за шану від товариства, не за золоту зброю й хутори, а просто так, щирістю й нелукавством своїм, чистотою діянь і помислів.

Від тих думок у моїй душі щось засвітилося ясним світлом, і я зрозумів, що діткнувся до чогось ясного й великого, а до чого – не відаю.

Як ми прощалися, я став перед дозорцем на коліна й поцілував його руку, він неймовірно зніяковів, бо думав, що я так віддячую йому за кулешу та юшку, за трави та кугу. Але я сказав, може, трохи й велемовно, але щиро, що вклоняюся йому від усіх тих сиріт, які отамо, за нашими спинами, за всіх вдів з малими дітьми й за всіх тих, кого не вигубили татари та інші вороги. І тоді я не втримався, заплакав, а Сироватка погладив мене, неначе маленького, й раптом згорнув човником руки з лівої щоки сльозу та сказав, що в нього був син, який мав стати славним козаком, а чи є він зараз, невідомо, бо випала синові тяжка доля: він або порубаний турками, або потрапив у неволю, а може, блукає по світу, як оце блукаєш ти, бо ж нібито бачили його на якомусь хуторі. Я сказав, що молитимусь за його сина й що вірю – живий він, склалося йому так, багато тепер всілякого люду мандрує, ось і я: є в мене рід-плем’я – брати та сестра, а я заблукав аж на край нашої землі, на край горя нашого.

Сироватка провів мене ще трохи й показав, як пройти до Тавинської залоги.

З козаками Тавинської залоги я примандрував на Січ, і поселили вони мене в своєму курені.

Раніше в моїй уяві Січ поставала в дзвоні срібних сурм, громові тулумбасів, злютованих лавах козаків, які гарцюють на конях, погрозливому мовчанні чорних гарматних дул, а виявилося, що тут мовби величезне село, а біля нього ще одне, з тими ж турботами, що й скрізь, клопотами і роботою. Щоправда, жерла гармат на фортечних мурах я побачив, але й ті жерла були якісь мирні, а самі гармати мовби сонні, на них сідали горобці, й сорока чичекала на найбільшій гарматі, яка виглядала з надворітньої башти. А що клопоти, що робота – всім потрібно щось їсти, в щось одягтися та взутися. Отож і туляться біля Січі у всіляких коморах, прикомірках кравці, шевці, хлібопеки (декотрі розбагатіли, поставили зруби міцні, хати в наличниках), і ковалі, і шорники, й горщечники, і брагарники; декотрі козаки обшивають себе самі, деякі наймаються до тих-таки цехових майстрів, хоч і гребують ними, і кплять з них. Сюди везуть олію та солонину, пшоно й борошно, й пшеницю та просо в зерні, і вже тут мелють та обдирають – на горі вітряки, неначе збитошні хлопці, махають руками-крильми. І вози, з поприв’язуваними до драбини, задертими вгору голоблями та дишлями, замокають в роз’їждженому піскуватому заїзді чортомлицької затоки, й пахне тут дьогтем та галушками з часником, і півень кукурікає на перелазі в продавця дьогтю. Дьогтьових комірок тут кілька, дьоготь чорний, з запахом терпким, що забиває дух, і однак тямковиті запорожці довго вибирають, вмочують квача та дивляться, як збігає чорна цівка, нюхають, а то й пробують язиком. Чорніють кузні понад Чортомликом, повипинали свої викруглені пнища, на яких гнуть ободи, стельмашні; різник стоїть у воротях клуні-різницької та гострить ніж об ніж; пекарі збіглися докупи й щось показують один одному – чи сваряться, чи радяться. Здебільшого курінні кухарі мають наперед домову з певним пекарем, різником, олійником, а є й такі, що шастають по всьому базару, сподіваючись вигадати гріш.

Я не вмію ні молоти, ні м’яти глину, ні терти порох, ні продавати дьоготь, ні різати бичків, отож запропонував свої послуги ієромонахові в церкві, і він доручив мені переписати канонік, псалтир та цвітну тріоду, і я не тільки мав що кинути в курінну карнавку, а й заробив за два тижні єфимок, алтин і два гроші.

Отож усі запорожці тут займаються хто чим може, одначе не побачив я розгардіяшу – закони і звичаї січові суворі, й допильновують їх строгі січові діди. Кошового отамана обирають щороку й курінних також, і ще двічі на рік вони складають звіти перед кошем та куренями, і тоді кожен може виказати своєму отаману кривду, й можуть прогнати негожих отаманів, а приховати від товариства – бодай дещицю – того зась. Та й куди ти її подінеш, хіба що заховаєш у матню. Адже ні кошовий, ні курінні не мають такого привілею, щоб їсти окремо від козаків, мусять снідати, обідати та вечеряти в тому курені, сидіти на тому місці, з якого вивершилися в отамани, і спати мають також на своєму козацькому місці в курені (маленький привілей має отаман Сірко: він мешкає в курінному прикомірку, позаяк має великі заслуги перед товариством та й літами не молодий), і не мають вони права приймати наодинці послів, а також гостей, і кожному скрізь козацькою регулою визначено місце й ту межу, до якої може доступити. В запорожці безборонно йти буть-кому, але тому, хто має двадцять пар волів, чого сюди йти? Нужда, кривда жене на Січ людину, се здебільшого бідаки одвіку та люди, покривджені панами і старшинами. Землі тут неміряно, вся вона дика й родюча – ломовий чорнозем, – це вочевидь навіть мені, але ж вона вся до решти в громадському січовому володінні, й ще ніхто не отримав жодного її сажня на довічне користування, гніздюки, сидні арендують угіддя за ярликами. Є арендатори й зі сторони, вони випасають скот, коні. Й приорюють трохи землі, але над кожним вдень і вночі висить загроза татарських розорень або й полону, отож посидів, трохи розжився й втікай.

Запорожці, як і всі інші жителі, люди всілякі – щирі й лукаві, правдиві й хитрі, роботящі й ліниві, богомільні і байдужі до церковної служби, хоч є серед них чимало таких людей, яких немає деінде: служать Богові молитвою й шаблею, Богові та вітчизні, і в тому все їхнє життя й сутність їхня. Строгі се діди й справедливі, і подобаються вони мені більше за чернечих схимників.

Але є й люди безпечні, які живуть одним днем, можуть прогайнувати, прогуляти все до останнього гроша. Проте чимало є таких, які сподіваються стулити гріш до гроша, купити якесь обійстя, стати господарями, хоч і приховують ті свої бажання та надії, й також вдають із себе безжурних гультяїв. Гроші свої вони ховають на островах, у скарбних місцях, понад річкою Скарбною, куди ходити просто так зась. Я бачив одного такого, впійманого з лопатою, свердлом та сокирою, – довбав дуби та осокори, копав луговину, шукав чужі гроші й був спійманий на тому вчинку та тяжко покараний киями. Так само суворо карають тут зрадників або тих, хто вступає в таємні перемови поза Січчю, всі перетрактації з іноземними державами провадяться тільки на великому крузі. Запорожці поклялися не вести таємних зносин за спиною Москви, і в Москві їм пообіцяли не вести без них ніяких перемов таємних з татарами, турками та поляками, й коли торік посольство малоросійського приказу, яке правувало в Крим, не одкрилося з своїми намірами, його пустили під лід. Те саме чинили й зі своїми, хто вів таємні домови з турками або татарами.

Їздив я на дніпрові пороги, вони приголомшили мене своєю величчю, своїм вічним гомоном і оселилися в моїх грудях навічно, без них, мабуть, наша земля втратила б крихту величі і тієї високості, якою нагородив її Бог. На той час в тамтешній паланці помер значний козак Сова, він заповів, щоб поховали його на старому козацькому цвинтарі; й доправляли його домовину велетенським дубом; пливли ми півдня й ніч, козаки сиділи мовчазні, а посередині стояла домовина, на вікові якої було намальовано, як рубається козак Сова з басурманами. Човен плинув легко й швидко, а здавалося, що то біжать ліси та горби, біжать і зникають у нас за плечима. Я тихо читав канон, читав псальми і молився. Молоді чубаті козаки понесли на крутих плечах домовину до церкви, там ще раз відспівали старого козака, й велетенські, як гори, воли димани повезли Сову на дніпровські кручі, на старий цвинтар, з якого видно й Дніпро, і плавні, і весь Великий Луг. На поминальні гроші козаки справили вечерю, й ніхто не плакав, а тільки співали сумовитих та печальних, як осіння ніч, пісень. Знаю я різнії мови, знаю грецьку, й латинську, і московську, і трохи польську та німецьку, але таких печальних пісень, либонь, немає ніде. Й таких широких, таких голубливих, та мрійливих, і легких, як ластівчине крило. Пісня тримає Січ і народ мій і триматиме, поки й світу сього.

Стоїть Січ на звичаях, які уклалися за віки, вдосконалювалися з року в рік і мають силу більшу, ніж будь-які писані закони. Бо ті закони кожен новий цезар пише за подобою своєї власної душі, а відомо ж бо оддавна, які душі в цезарів. Тримає Січ також праця, то неправда, що запорожці люди ледачі. Вони завжди в дозорах – піших, кінних або на човнах, – завжди в роботі: потрібно доглядати коні, косити луки, ловити рибу, лагодити старі й ставити нові курені, а також робити роботу жіночу, якої тут ніхто не цурається, а кожен має за честь: печуть пироги з рибою, грибами та квасолею, мастять глиною всередині й зокіл курені та церкву, перуть та латають одіж і роблять все інше, без чого не може прожити людина. Отож на Січі завжди робочий стукіт і лад.

Але гарна Січ і ввечері, коли той стукіт затихає, і в свята. Тоді запорожці одягаються празниково, йдуть до церкви, в гостину або ж всідаються на довжелезних колодах під куренями – кожен курінь має такі колоди або вкопані лавиці – й курять люльки та ведуть неквапливу балачку. Сидять на колодах здебільшого поважні, сивовусі запорожці, а молодь лежить на зеленому морігу, дослухається до розмови. І мовиться, спогадується тут багато такого, чого не почуєш більше ніде: про походи на Кафу та Трапезунд, про страшні бурі на морі, коли човни то підносить під саме небо, то кидає в глибокі водні байраки, які часто стають могилами, про битви в дніпровому гирлі, на лимані та в очеретах, про випалені татарами степи, – тоді в повітря зриваються чорні хмари попелу, які не дають ні дивитися, ні дихати, про перегони на дніпрових порогах і ще про багато чого. Сонце лежить на самісіньких кручах, з Великого Лугу повіває вітерець, і в’ється з люльок запашний димок, і така ж запашна, некваплива балачка снується поміж козаків. Я безмежно любив ті вечори й наслухався тоді на все життя. Не чув від козаків на їх посиденьках ані слів поганих, ані похвальби чи брехні якої. Для того є інші вечори – в шинку чи навіть у курені, але тут, перед січовою церквою, січовим майданом, запорожцями опановує мовби святість та бажання істини. А вона така, що мені перехоплює подих. За віщо оця покара, оця спокута сивих людей? Оці чорні бурі в степах, погибель на морі, нескінченні битви з супостатом? Стрілець служить за платню, сердюк також, городовий козак вартує біля брами до власного міста, де його жона та діти, і має за це наділ земельний, а січовики за віщо? Тільки чиста любов володіє ними, любов до вітчизни України нашої, до її неба, її вітрів, її ланів і степів, її дітей, усіх авулом, – і нічого більше.

На тих вечорових розмовах я зрозумів багато такого, чого не розумів раніше, й мовби сам трохи очистився від усієї тієї скверни, якої встиг набратися за своє життя.