Розділ двадцять п’ятий

– Не від нього, а він сам.

Я скулився й став маленький-маленький. Одначе мені й цього разу шалено пощастило. В цю мить забрязкотіла клямка в дверях куреня й звідти долинув голос:

– Ти спиш, Дорофію?

Була середина літа, стояла задуха, й козаки, якщо їм не спалося, кликали мене, щоб почитав щось по пам’яті з житій святих чи яких інших книжок. Так трапилося й цього разу. Я не зважав на застережне шипіння біля дверей і голосно відгукнувся:

– Не сплю.

– То, може, не поспиш трохи з нами?

– Охоче, – знову відгукнувся я, схопився на ноги, вузенько прочинив двері, відсторонивши того, хто стояв біля них, і шмигнув у рятівну щілину.

Тієї ночі я спав у курені. А наступного дня було оголошено про козацький похід на Крим. Я благав курінного, благав знатних козаків куреня, щоб мене взяли з собою, і врешті-решт курінний погодився, вписавши мене в компукт замість цилурика, які на той час, одразу аж двоє, собі на безголів’я, а мені на щастя, захворіли. Не можу сказати, звідки в мені взялися сили на те рішення, либонь, все моє попереднє життя готувало мене на нього, – у кожної людини є найвищий пруг, на який вона, якщо трапляється нагода, має вийти хоч раз на віку.

Я йшов з Січі не тільки через те, що хотів утекти від Дем’яна Дем’яновича, а й через те, що хотів випробувати себе, свою людську сутність, випробувати на майбутнє життя, на майбутній подвиг, хоч і знав, що той подвиг, можливо, й не буде військовим, але він буде присвячений вітчизні, і, отже, найкраще випробувати себе на війні. Присягаюся Трійцею, я не жадав слави, щоб повернутися овіяним нею, та ще й з військовою здобиччю, щоб захмелити голову якійсь красуні. А потім народити купу дітей і дожити в теплій хаті, обкладеним кожухами, напоєним узваром, звареним невістками, які догоджають тобі із-за спадку. Я почував, що можу зробити щось інше. Бо знаю щось про світ, про мій нарід у ньому, нехай і не основне, але багато, бо можу порівняти, можу простежити по книгах шляхи багатьох народів і повинен сказати моєму народові про нього правдиві слова, освітити путь чи бодай промінчиком вказати путь комусь дужчому, мудрішому, хто зможе повести його за собою. І ще одне. Може, й найбільше. У мене в грудях стоїть біль, там вдови, та сироти, і старці, на яких я надивився і з якими ходив по світу, там сплюндрована земля моя. Що з того, що я житиму на ній отако, як жив! Нащо я, такий, їй? Що я зробив для неї?

Може, я й зараз не зроблю нічого достойного її, то хоч загину во славу її!