Розділ ІІІ Три листи правди

Три листи правди

1

Хтось постукав.

Лія вийшла з червоної кімнати.

Мії досі не було – у неї чергове замовлення на фотозйомку.

Тільки б не Іван Петрович, його Лія ніяк не хоче бачити. Та і їхати йому сюди означало б або залишатися ночувати, або брати таксі, щоб вернутися додому. Перше є неможливим через хвору матір, яку доглядає і не може покинути аж на цілу ніч, а друге не станеться через великі гроші, які наречений годен витратити хіба на щось потрібне, корисне й довговічне.

Відчинила двері, на порозі стояв Віктор. Тримав цілу пригорщу лісових горіхів.

«Знову ці руки», – піймалася Лія. Руки, які минулої ночі ніжно закутували її в сповиток дивним спокоєм, у яких розтавала вона, мовби грудка снігу, і збігали водою всі важливі правила й принципи, всі знані імена та прізвища, назви закінчених університетів і прочитаних книжок, коли вона, Лія, котру назвали на честь дружини Якова, сестри Рахілі, така нерішуча й слабодуха, консервативна й закомплексована, перетворювалася на нікого, окрім як просто жінку, яку кохають.

Він прийшов, нині стояв перед нею, отже, за хвилину-другу вона муситиме на щось зважуватися – забути все або повторити знову, прогнати геть свою закоханість або прийняти, картати себе за емоційні вчинки або віддатися почуттям…

А як же його дружина і донька?

А як же Іван Петрович?

Боже, що би про неї сказали її рідні, якби були живі?…

– Можна зайти? – спитав удоволений, як завше, гість.

– Так, – пустила.

Хіба ти допіру роздумувала над тим, аби вчинити інакше?

Ні.

Віктор почимчикував прямісінько на кухню. Дарма, що вона була сусідською, він уже раз тут був і знає, що де стоїть.

Вона тремтливою осикою від щастя й нерозуміння, як себе поводити, посунула за ним.

– Я чула вашу сварку з дружиною, – бовкнула невідь-чого, поправивши волосся на опущеній голові, стала у дверях.