Розділ ІІІ Три листи правди

– То на могилки до своїх сходила, бо дуже захотілося, давно не була, – опустила очі.

– Ліє, ти якась дивна, – не змовчав чоловік.

– Справді? – зирнула на нього, вдаючи дурненьку. Здавалося, окрім середини, у неї взялося тремтіти всеньке обличчя, а надто засмикалися повіки.

– Так, Ліє, справді, – Бурда стримався, хоч нервував не на жарт.

– Як твоя матір, Іване Петровичу? – натомість спитала. І відчула: на очі накотили настирливі сльози.

– По-старому, – відрізав.

А за мить:

– Ліє, ти нездорова, може? – пильно глянув на наречену Бурда, помітивши сльози.

– Я здорова, Іване Петровичу, – стиснула його руку й почала хутко її погладжувати.

– Чорт, чому мені це не подобається?! – вирвався гнів із його вуст.

Вона не знала, що робити, що говорити, як бути. Знала тільки, що їй неймовірно шкода цього чоловіка і себе водночас. Вони обоє в ці миті нещасні, бо невідверті. З її очей лилися сьогоднішнім нічним дощем сльози, вона далі гладила його шорстку руку, таку немилу їй і таку неприємну, і відчула: це кінець їхніх стосунків. Попри те, що початку стосунків із Віктором вона також не зауважила. Бо його не відбулося, він іще не настав. І чи настане взагалі – неясно.

– Іване Петровичу, мені треба йти, у мене другий урок, а поки доїду, – проскрипіла скривлено, беручи зі столу серветку, й обтерлась од давких сліз.

– Може, ще ввечері побачимось? – схопився він.

– Угу, – мугикнула, хитаючи розпатланим чубом.

– Чорт, у мене на восьму халтура, – згадав.

– Нічого, тоді іншим разом, – трохи заспокоївшись, видихнула.

Встала, взяла сумку.

– Ти теж у школу? – звела на нього винуватий погляд.

– Так, у мене уроки.

Він вийшов за нею надвір, намірився поцілувати.