Розділ ІІІ Три листи правди

А серед лютої зими тепла не жди…

Марина спершу втомилася, згодом заспокоїлася, прийняла все як є.

Віктор віддалився ще більше.

Світланка постійно чекала на тата вдома. Він приїздив. На кілька днів. І забирався геть. Казав щораз: «Робота».

Марина оце знову схопилася щось виправляти, приїздила кілька вечорів у Приграддя, на забитий хутір, але нічого змінити на краще не вдалося. Хіба погіршити.

Віктор віддалився ще більше. Хоча знав: назавжди сім’ю не покине. Поки донька живе поруч із мамою, дбатиме про них обох.

– Донька така, як усі діти, – відповів нині Лії. Сам не знав, чому так коротко. – Кому, як не тобі знати, які тепер діти, – ще додав.

Але Лія знала, що діти бувають якими завгодно, що всі вони різні, бо ростуть у таких несхожих одна на одну родинах. Їй дуже цікаво було дізнатися, яка донька у Віктора! Але відчула: він не охочий про неї розповідати. Ну, що ж, має право.

– Я впевнена, ти – чудовий батько, – мовила на те, погладивши його м’яке й неслухняне волосся.

– А я не впевнений, – відказав Віктор.

– Знаєш, – далі повела, – зустрівши тебе, я зрозуміла для себе одну важливу річ…

– І яку? – він зацікавився.

– Заміж треба виходити за чоловіка, якого не просто бачиш батьком своїх дітей, а якого хочеш мати за батька своїх дітей.

– Можливо, – усміхнувся. – Але добрий батько – це ще не добрий чоловік, щоб ти знала.

– Кожній жінці своє… Але кожній матері хочеться доброго батька для своїх дітей.

– Так, – погодився. – Але я не є таким, щоб ти знала.

– Ти так кажеш, ніби я пропоную тобі стати батьком своїх дітей, – сором’язливо усміхнулася.

– А ти хотіла б? – перепитав дещо байдуже.

– Непотрібна ця розмова, – уникла Лія відповіді.

– Мабуть, – не заперечив він.