Розділ ІІІ Три листи правди

Вона відступилася.

– Та шо ж такоє?! – крикнув.

– Пробач, Іване Петровичу, щось із настроєм, – знову заплакала.

– Поженимось, усе наладиться, – строго мовив. – Я пішов.

– Добре, – і собі метнулася з місця.

Тільки-но зайшла до класу, як діти кинулися до неї, обступаючи зусібіч, залементували:

– Ліє Павлівно, Вілкул признався! Він признався, що вкрав у Гаськи гроші й повернув їй перед уроками двадцять гривень! Васька зізнався! Він вчора вкрав, а вже сьогодні віддав! Він сказав, що більше так не буде! Перед усім класом сказав, усі, хто були, це чули! Він більше не крастиме, пообіцяв!

– Добре, це дуже добре, коли не вельми слухняні хлопчики роблять висновки й обіцяють більше не робити шкоди, – Лія була приємно здивована вчинком улюбленого учня-розбишаки, який однаково взяв провину на себе, не видав слабшого, хоч і старшого брата Вітю. – Дівчатка, беріть собі то на замітку, – звернулася чомусь до всіх крикливих школярок. – Ніхто нікому не повинен завдавати шкоди. Ні дівчатка хлопцям, ні хлопчики дівчаткам. Бо всі хочуть бути усміхненими, радісними і щасливими, правда ж?

– Та-а-а-а-ак, – розлігся класом неймовірний галас.

І навіть Вітя Вілкул, котрий поникло, як завше, сидів сам за партою, бо мало коли долучався до гурту, нині з усіма іншими школярами широко розкрив свого заслиненого рота й упевнено вигукнув: «Так!»

2

Віктора вдома нема, Лія це відчула, тільки-но запримітила зачинені двері сусідньої квартири. З ним вхідні двері хоч теж не були розпанахані повсякчас, але, якщо й зачинялися, то виглядали по-іншому. Зараз вони заблимали на Лію пусткою. І цей їхній вигляд став для неї нестерпно гнітючим.

На душі зашкребли коти.

Мія була вдома. Її чорні штиблети, як часто сама вона називала свою шкіряну лаковану обувку, стояли при вході.

Лія роззуватися не поспішила. Обперлася об холодну коридорну стіну, надумала віддихатися й заспокоїтися.

– Хочу тобі дещо сказати, – менша близнючка вийшла з кімнати. На ній була чорна атласна чоловіча сорочка й темні із сірим тертям джинси.

Красуня, що й казати! Ластівка! Щоправда, цей ядучий блиск чорного атласу, як у розпеченої на асфальті смоли, дещо аж навіть відлякував.

– Десь була? – зауваживши гарні вбори, запитала сестру Лія.

– Так, зустрічалася з новими клієнтами, замовниками на фотозйомку, молодятами, – відповіла. І додала: – Сказали, що про мене вже багато хто говорить як про класного фотографа… Може, щось більш-менш нормальне й виросло вже з мене? – весело підморгнула, згадуючи дідівські вислови.

– Виросло, аякже, – спокійно, але й добродушно відреагувала Лія. – Щоб із такої розумниці та не виросло, – додала веселіше. Вона зраділа за сестру, хоч і морочилася власними думками.