Розділ 11

Дзвінкий брязкіт телефону розбудив Івана Єгоровича Горового. Він перевернувся, підвівся з ліжка й почапав до чорного апарата, що надривно дилінькав. Зробивши кілька кроків, комуніст подивився на годинник і підняв слухавку.

— Слухаю.

— Іван Єгорич?

— Так точно.

— Це Микитин, секретар райвиконкому. Вам треба терміново прибути до мене. Справа державного значення.

— Га? Четверта ранку…

— Я знаю, Іване Єгоричу, тому дзвоню особисто. Даю вам п’ять хвилин на збори, під під’їздом на вас чекатиме машина.

— О, так. Зараз буду.

Горовий поклав слухавку та зазирнув у вікно. Там згорбився ліхтар, що відкидав ріденьке жовтувате світло. Товстий замет підставив спину, і блідо-жовта пляма потекла на м’які та розлогі лінії снігового горба. Далі була сама темрява. Лише завдяки примарним обрисам можна було здогадатися, що це триповерхові будинки блищать шибками, мов незграбний нічний сторож у окулярах. Дивно, подумав Горовий. Це вперше його викликають у такий час. Різне було, але ось так — серед ночі? Ну, нехай, може, термінова телеграма з Харкова. Він одягався й заспокоював себе, що, може, не така вже й нагальна справа.

— Ти куди? Що трапилось? — Дружина відірвала голову від подушки.

— Спи! Нічого страшного, скоро повернусь, — відповів він.

Горовий зробив два кроки в напрямку дверей і раптом згадав очі Сидора. Перед ранком, так, саме перед ранком його забирали. Як же все дивно! Іван Єгорич забарився, призупинився. Йому зробилося жахливо. Цьому відчуттю він здивувався не менш, ніж якби почув, що дружина його зраджує. Чого він боїться? Хіба може хтось йому зашкодити? Він і партія — разом. Велика Справа поглинула його. Хіба він один, сам? Ні! Він лише частка великого руху до світлого майбутнього. Він пересувається в широкій колоні, марширує барабанною ходою, прямує до комунізму. Ні! Страх для слабаків! А він сильний.

Горовий намагався себе підбадьорити. Та ну, звичайний робочий момент, напевно, пересічна рутина! Він вийшов із квартири, спустився сходами й опинився біля блискучої, чорної, мов жук, машини. Її двері вже було відчинено.

Коли ідеолог приїхав, вікна згори виконкому світилися. Він підвівся на третій поверх, завернув ліворуч, пішов довгим коридором у самий кінець, відчинив двері й опинився в яскраво освітленому кабінеті. Біля стіни стояв брунатний стіл. Над ним висів портрет Сталіна, а під портретом сидів огрядний Микитин. На його широкому лиснючому обличчі був присутній незмінний атрибут людей хитрих та заплутаних — маленькі спритні оченятка. Ніс у Микитина був вузький, а вуста — товсті та припухлі. Здавалося, що ці вуста відкриваються самі по собі, хапаючи повітря, як це роблять риби. Микитин рухав вустами, ворушив ними, а звуки голосу губились десь у глибині горла. Ось і тепер, побачивши Горового, товстун заплямкав губами, але слова все не з’являлись.

До цієї особливості товариші вже звикли, а поза очі звали Микитина Щукою. Точнісінько як треба слівце! Іван здригнувся. Щось є містичне в цій відсутності звуку. Чорт забирай, який смуток на серці! Звідки? Ідеолог топтався біля входу.

— Проходьте, проходьте. — Нарешті рот Щуки спромігся видати кілька слів уголос.

— Так-так, звісно, — неуважно мовив Горовий. Він пройшов уперед, усівся на один зі стільців, що було виставлено попід стіною.

— Так-так, — Микитин постукав олівцем по столу. Той відгукнувся легкою нерівною луною.

— Справа кепська, Іване Єгоричу, — протягнув знову Щука.