Розділ «Частина друга Половецька князівна»

Половецька князівна

26

Як і намріяла матінка, я народився 6 січня 2080 року, в суботу, якраз на Різдво. Власне, почав я народжуватися значно раніше, вдень 5 січня: я тихенько куняв у своєму затишному прихистку всередині маминого тіла, аж раптом відчув далекий удар, струс, наче хтось чужий і владний безжально вдерся в наше блаженне існування. Удари, від яких стискалося моє тіло, ставали все дужчими, вони повторювалися з механічною регулярністю, і тоді я почув розгублений зойк матінки: «Пане генерале, почалося!»

Напередодні пологів мій тато не відходив від мами, я чув усі їхні розмови, як вона казала, що не перенесе родів, помре, що не хоче їхати до лікарні й самотужки народжуватиме Святика у ванні. Але ті удари, ті болючі спазми, або перейми, частішали, я злякався, розуміючи, що відбувається щось страшне, неочікуване, незворотне і незрозуміле, матінка стогнала так, що серце моє краялося від страху за неї — і тоді я почув чужі голоси, які заспокоювали маму, чийсь жіночий голос казав: «Зіприся на моє плече, Олечко, не бійся, все буде добре. Випий водички». — «Звідки ти знаєш, Леді, що буде добре? — ледве простогнала матінка. — Ти ж не народжувала…» — «Знаю, тримайся… Побачиш…»

«Куди ми їдемо?» — спитав тато, і чоловічий голос — то був голос професора Поліщука — відповів: «До Олександрівської лікарні, там усе готове. Нас чекають».

Мама вже не пручалася, вона стиха скрикувала, коли чергова хвиля судом стискала її черево і мене в ньому. Ми їхали зовсім недовго, але я перелякався ще дужче, коли відчув, як водяна подушка, що оточувала мене захисним шаром, почала зменшуватися, тоншати, а безжальний тиск на моє тіло все посилювався. Я був у паніці й не міг ворухнутися, а голоси іззовні вимагали від мами лише одного — тужитись, тужитись щосили; особливо виділявся один — грубий жіночий голос, який наказував матусі: «Це нікуди не годиться… не лінуйся, дівчино, тужитись, бо зараз притисну живіт рушником… тобі гірше буде… допомагай, допомагай… ще… ще…» — а матінка кричала: «Не можу більше, сил немає… помру…», а невідома жінка (це точно була не Леді, бо голос Леді я знав, вона часто приходила до нас і шепотілася з мамою, розповідала якісь історії про свого чоловіка) робила щось таке, після чого перейми дужчали, матінка вже не кричала, а ледь постогнувала, скиглила жалібно, і тоді я чув батьків голос: «Олю, Олечко, тримайся, я з тобою», — а професор Поліщук заспокоював батька: «Ігорю Петровичу, все добре, не хвилюйтеся, бо у вас знову почнеться аритмія».

«Вже майже розкрилася, — оповістив грубий жіночий голос, — ще трохи, дівчино, а ну, не байдикуй!»

«Невже це все діється заради мене?» — подумав я і раптом здригнувся від болю і переляку: щось слизьке торкнулося моєї голови, впевнено і твердо обмацало череп і шию, й гучний голос сповістив: «Та ось він, пуповини на шиї немає, зараз вивільню ручку… тужся, чортова дівко, не здумай відключатися!» Я відчув, що втрачаю свідомість, що голова і тіло просуваються до нового і страшного світу, прориваючи опір матусиного кільця, яке тріщало, вмиваючи мене кров’ю; розумів, що я назавжди кидаю своє надійне сховище, що почався момент вигнання, витиснення, викидання, конвульсії, некерованого руху, який супроводжувався вже не стогонами, а завиванням матусі.

Раптом моя голова відчула незвичний холод, потім моє обличчя, вкрите слизом і кров’ю, проминуло останній бар’єр, очі раптом уздріли щось незвичне — світло, яскраве, біло-зелене, холодне, і я опинився в чиїхось дужих руках. Я заплющив очі, щоб не бачити світла, щоб повернутися в рідну темряву, я задихався, нічого не розумів, лише відчуваючи, що зі мною трапилася страшна катастрофа, бо я покинув свою матусю назавжди, втратив свою тиху схованку, і мені схотілося померти, зникнути, втекти з цих чужих жорстоких рук, які міцно тримали мене за ноги, підняли над операційним столом і ляснули боляче в зад, від чого я пирхнув, розплющив очі й заскиглив від приниження, перебуваючи, як піймане зайченя, в руках оцієї товстої баби-садистки, яка так знущалася з матінки і з мене.

— Ось він, ваш синок, — басовито, з певним задоволенням промовила жінка, підносячи мене до когось, хто лежав навзнак на ліжку. І раптом моє серце сповнилося ніжністю, бо зрозумів я, що це — моя матінка, найвродливіша в світі, з сонячною усмішкою на блідому змученому обличчі. Жінка поклала мене мамі на живіт, звідки линуло тепло.

— Бачите, який гарний опецьок вийшов, — додала жінка в зеленому халаті, заляпаному кров’ю, і ще раз ляснула мене по заду. Я заплакав — не стільки від болю, як від образи, — запхинькав і уявив, як жахливо виглядаю — вимазаний кров’ю і слизом, вузькоокий маленький самурай, що опинився в руках могутніх ворогів.

І тут сталася ще одна катастрофа: вороги безжально роз’єднали наші тіла, перерізавши назавжди той струмок життя, той місток, що з’єднував мене з матусею, те, що називається на їхній мові пуповиною, — я почав дихати й відчув, як застукотіло моє маленьке серце. Самотність, довга, як життя, прийшла до мене, я зрозумів, що відтепер доведеться слухати биття в грудях свого вічного двигуна й самому вдихати холодне чуже повітря, відчувати його нестерпні запахи. Останнє, що тепер з’єднувало мене з моєю мамою — її груди, тепла цівка солодкого молока, яка заспокоїла й відігріла мене.

У цю мить щось спалахнуло — це батько зробив перше фото в моєму житті: я побачив його обличчя, прикрите маскою, його темні очі, в яких світилися біль, страждання й щастя. Навколо операційного столу скупчилися ще якісь люди, я бачив лише їхні очі, ще не знаючи, хто вони, не розуміючи, чому вони не відводять своїх безсоромних поглядів від мене й матінки — бо побачили нас, мабуть, у мить нашого приниження, мого розлучення з матінкою назавжди.

Мене тісно спеленали в якісь ганчірки й кинули напризволяще, забравши від матусі. Страждання мої були невимовні, бо ціна так званого самостійного, окремого від матусі життя виявилася занадто високою, неприйнятною спочатку для мене. Тільки повернення до матусі, коли ці потвори в зелених халатах і білих масках приносили мене до її палати і я припадав до її грудей, давало мені коротке відчуття щастя в цьому ворожому мені світі.

Саме тоді, коли мама Оля була поряд зі мною й віддавала мені залишки свого життя, прийшла до мене та дивна, страшна у своїй позачасовій викривленості й ненормальності здатність бачити майбутнє. Ніхто цього не знає і не повинен здогадуватись — ні мати, ні батько, ніхто — бо тоді мені загрожуватиме смертельна небезпека. Звичайно, спочатку я ще цього не розумів, більше того — я думав спершу, що це відчуття майбутнього — прозріння — притаманне кожній людині. Але дуже швидко я зрозумів, що зі мною не все гаразд, що трапилась якась мутація, якась поломка свідомості, спрямованої у нормальних людей у минуле, позаминуле, у спогади птахів, плазунів і рослин, але майже ніколи — у майбутнє. Згодом, в одній із розмов батька з патріархом Ізидором я почув, що таких людей називають пророками і що доля їхня завжди страшна: пророцтва збуваються, але майже завжди пророків убивають, розтерзують, як протиприродних потвор — трикрилих птахів чи двоголових телят. Слухаючи ту розмову про сумну долю пророків, я зрозумів, що вони нікому не потрібні — бо ніхто не хоче знати, яке майбутнє йому роковано. Ні люди, ні країни. Ця таємниця належить тільки Богу, казав Ізидор.

Після того випадку я ще раз поклявся приховати від усіх цей небезпечний дар, швидше не дар, а кару, бо ті картини, що час від часу бачив я, були впереваж сумні, часто незрозумілі, чаїли в собі небезпеку; особливо страшними для мене були видіння, в яких у небі повільно літали, виблискуючи сталевими гранями, пласкі, вертикально поставлені гігантські апарати, які називав я «літаючими вежами», не розуміючи їхнього призначення. Іноді з’являлися у моїх видіннях люди, які оточували батька, і те, що відкривалося мені, було таке жахливе, що я намагався не думати про побачене, забути якнайшвидше те, чому ніхто не повірив би, якби я спробував розповісти. Рятувала мене не стільки моя обережність, обітниця чи страх, скільки те, що до трьох років, до смерті моєї матусі, я майже не говорив. Все розумів, а говорити було ліньки. Вони все одно не повірили б, якби я сказав їм, що знаю, розумію, бачу і передчуваю. Я залишався для них нормальною, тихою, милою дитинкою, трохи мовчазною, зате завжди усміхненою.

Востаннє ми відзначали мій день народження разом із мамою і татом 6 січня 2083 року. Мама вже не могла ходити, її привезли на візку, вона ледве тримала на колінах торт із трьома свічками.

— Святику, задуй свічки, синочку, — попросила матуся, а я злякався, подумав, що якщо згаснуть свічки — згасне матусине життя. Бо таке видиво бачив я ще два роки тому, коли мама ще ходила, сміялася, бавилася зі мною, лаялася з татом — і тато вірив, що матуся одужає, що найкращі закордонні ліки, які давав мамі Олі професор Поліщук, подіють, зупинять хворобу. Тоді мені привидився день яскравий і сонячний і святковий торт із трьома свічками (мама казала «святиковий торт») на маминих колінах, її майже безсилі старечі руки, якими вона намагалася тримати той торт; і коли набрав повітря до легенів, коли подув щосили, відкопиливши губи, запала темрява, наче хтось вимкнув раптово освітлення, перетворив день на ніч — і та ніч поглинула маму, забрала її назавжди, й від того часу я жив в очікуванні темряви, знаючи, що трапиться, коли мені виповниться три роки.

Батьки умовляли мене загасити свічки на торті, потім заповзялися дмухати разом зі мною — мамине дихання ледве сколихнуло полум’я на свічках, я затамував подих, і лише батьків подув зніс, наче косою, три вогники, від яких залишилися тонкі чорні ґнотики з жевріючими жаринками й гіркий смак диму.