Розділ «Частина друга Половецька князівна»

Через десять днів мами не стало. Я побачив її за три дні до… до цього. Вона сиділа на візку у спеціальному скафандрі, що забезпечував життєдіяльність; голову підтримувала спеціальна манжетка. Тато підніс мене на своїх дужих руках до маминого обличчя — я побачив поорану зморшками сіру шкіру, сиве волосся, місцями облізле, й живі, сповнені сліз очі. Навіть поцілувати мама мене не змогла — я відчув доторк її напівмертвих вуст до своєї щоки й закричав від відчаю прощання; батько подумав, що я злякався вигляду матінки й виніс мене з кімнати, але він помилявся: навпаки, я хотів щодовше бути з мамою, бачити її прекрасні, молоді, сяючі, світлі очі.

27

16 січня 2084 року Гайдук із сином Святиком у супроводі охорони, не запрошуючи більше нікого (навіть Зою, дружину Малахова, тітку Олі Гудими не дозволив узяти з собою), поїхав на Байкове кладовище. Олю поховали порад із Гайдуковим батьком. Снігу майже не було — лише тонкий шар інію вкривав гранітний надгробок Олі Гудими, висріблював кущі й дерева, що оточували це тихе місце. По слідах, витоптаних на інії, Гайдук зрозумів, що охорона провела ретельну перевірку могили перед його приїздом. Хоча місце спочинку батька та Олі й так перебувало під постійним наглядом систем спостереження та лазерного оповіщення.

Була неділя, тихий морозяний день. Гайдук поклав на могилу оберемок свіжозрізаних темно-червоних троянд і сів на лавочку, всадивши поряд принишклого Святика. Спочатку мовчки й зосереджено думав, згадуючи Олю, як їхали вони на весілля і як нападники обстріляли «Козака Мамая» по дорозі на Феофанію, або як бігла Оля по калюжах, перетинаючи Контрактову площу, щоб запросити Гайдука на зустріч із Капраном-Волею. Тепер це здавалося генералові дитячим сном, щасливим і, незважаючи на Велику Темряву, світлим, тільки неправдоподібно коротким, наче вигаданим. Поряд Святик сидів сумирно, тільки ніжками теліпав, наче хотів побігти геть, але ніжки до землі не діставали. «Про що він думає, цей малюк, який втратив матір? Чи розуміє всю глибину самотності й нещастя, що спостигло нас? — подумав Гайдук. — Сподіваюсь, що, на щастя, не розуміє. Тільки згодом… Може, купити Святику апарат віртуальних зустрічей „Holy Ghost -1000“? — міркував він. — Щоб дитя не забувало свою матір».

Згідно з київською модою останніх років, такі апарати встановлювали на могилах рідних для підтримання безперервного зв’язку живих із душами, тінями й рештками тих, хто відійшов у вічність. Апарат складався з шолома, схожого на гермошолом пілота-винищувача з дисплеями, що висвічувались усередині візора, даючи об’ємне зображення покійного. До шолома приєднано потужний комп’ютер, програми якого забезпечують ефект присутності об’єкта жалоби та можливість вести з ним діалог на різні теми — із збереженням особливостей мислення і мови мертвої людини. Вперше такі «діалогові могили», розробником яких стала компанія «Локхід-Мартін», з’явилися в Каліфорнії ще до Великої Темряви. Але широкого поширення вони набули з початку 80-х років XXI століття. Незважаючи на високу ціну, добралися й до України-Руси; дешевий апарат-саморобку з вкраденим програмним забезпеченням можна було купити на китайському радіоринку на Куренівці.

Однак Гайдук вирішив відкинути цю безглузду ідею, не ганьбити себе й не встановлювати на Олиній могилі щось на зразок телефонної будки для розмов із нею. Уявив Олині кпини з цього приводу, якби вона знала, що з нею проводитимуть цвинтарні спіритичні перемовини або перетворять її дух на об’єкт електронної гри під назвою «Ноосферні діалоги з улюбленими мерцями».

Гайдук зітхнув і відкинув цей дріб’язковий, недоладний, особливо в цей день, напрямок думок, розуміючи його як спосіб уникнути моменту, коли опиниться він сам на сам із непереборним горем і самотністю, що розростається в ньому, як ракова пухлина. Подумав, що за цей рік, як немає Олі, сталося стільки подій, які повністю перекреслили його розуміння людських вчинків. Згадав, як колись, під час випробувань надшвидкого британського стратегічного бомбардувальника сьомого покоління, що його збиралися закупити для ВПС України (Гайдука взяли на борт, щоб оцінив техніко-бойові якості машини), бомбардувальник увійшов у зону невагомості — тобто перетворився на космічний об’єкт, і світ перевернувся в Гайдукових очах; генерал, викликаючи сміх літунів, почав крутитися навколо своєї осі, він втратив точку опори, став неживим предметом, розгублено борсаючись у викривленому просторі, втративши всі можливості впливати на ситуацію, зрозуміти, що відбувається.

Зі смертю Олі Гайдук похмуро замкнувся в собі, став роздратованим і недовірливим, з підозрою ставлячись до близьких йому колись людей. Наче блискавично зістарився разом з Олею, зі здивуванням помітивши в собі втрату інтересу до багатьох людей, подій і радощів життя.

Надлом, спричинений смертю Олі, посилив випадок з Леді — дружиною Палія, — що стався на сороковий день, як упокоїлась Оля. Відчувши, як підіймається в ньому гіркота самоприниження й ненависть (до кого? до чого? — швидше за все, до самого себе), Гайдук підвівся (охоронці стрепенулися) й перехрестився тричі, дивлячись на могилу. Святик не хотів іти, але Гайдук рішуче взяв його м’якеньку долоньку й потягнув за собою, туди, де на алеї стояло два броньовані джипи «Джура».

Йому треба було готуватися до завтрашнього засідання Ради національної безпеки, але головною причиною його швидкого повернення з кладовища було бажання якнайшвидше усамітнитися вдома, провести цей недільний вечір у сумному мовчанні, у докорах сумління, у спробі розповісти Олі все, що з ним сталося за цей рік.

Святика доглядала літня жінка, Віра Іванівна, стара Олина знайома, яка прислужувала ще в домі генерала Гудими.

Гайдук передав Святика до рук Віри Іванівни, а сам подався до кабінету — працювати. Перечитав найважливіші агентурні повідомлення. Його увагу привернула інформація аналітика «Альберт VII», в якій той повідомляв про змову у Ватикані проти Папи Римського Климента XV з метою не допустити Акту Возз’єднання. Очолює змову нібито кардинал Едгар Саймс — директор спецслужб Ватикану, а ініціатором буцімто є північноамериканський Президент.

Гайдук зітхнув і зробив у лептопі замітку: «Взяти на контроль. Перевірити».

Час наближався до півночі, й Гайдук пошкодував, що не прийшов до Святикової спальні (Віра Іванівна жила в сусідній кімнаті), коли син ще не заснув, коли можна було з ним борюкатись, буцатись, кривлятись, щоб розсмішити Святика, щоб він усміхнувся, як світле сонечко — і тоді Гайдукові трохи полегшало б на серці.

Він тихо пішов до синової спальні й ще на порозі почув, як плаче Святик. Притиснув сина до себе, побачивши мокре від сліз обличчя й почувши гіркий плач.

— Святику, що з тобою? — спитав тихо і безпорадно, зрозумівши, що син спить. — Щось наснилося лихе?

Син, не відповідаючи, захлинався від плачу. Гайдук погладив його золотаве, як в Олі, волоссячко; чи не застудився на кладовищі? — бо був гарячий і спітнілий. Святик схлипнув кілька разів і замовк, так і не прокинувшись. Гайдук прикрив його ковдрою й навшпиньки вийшов зі спальні. Повернувшись до кабінету, налив собі трохи віскі, випив одним ковтком і знову впірився в монітор лептопа, не розуміючи, що там написано й навіщо.

28

Одразу після військового перевороту в 2079 році Гайдук із сім’єю поселився в одноповерховому зручному будинку, який стояв у глибині саду над Кловським узвозом, неподалік від Кріпосного та Виноградного провулків. Ця тиха територія й споруди на ній належали Військовій розвідці й добре охоронялися. Згодом було прокладено підземний тунель від садиби Гайдука до Марийського парку на горі над Дніпром, де в будівлях колишнього Міністерства охорони здоров’я, відповідно реконструйованих та розширених, розмістився КОПОР, головою якого був Гайдук, та Рада менеджерів (РАМ) — виконавчий орган Комітету порятунку. Гайдук не був формально ні главою держави (Президентом), ні прем’єр-міністром, але обійнявши посаду Координатора, фактично став військовим диктатором України-Руси.

До всіх територіально-адміністративних одиниць держави були призначені військові губернатори або комісари Збройних сил — так звані представники КОПОР-РАМу (народне прізвисько ТОПОР-СРАМу).