Розділ «Частина друга Половецька князівна»

Збройні сили взяли на себе роль залізної конструкції, на якій трималася розхлябана, неефективна державна споруда. Військові губернатори та комісари хоч і одержали суворий наказ Гайдука щонайменше втручатися у справи місцевого самоврядування, проте час від часу не могли утриматися від спокуси насаджувати «гарнізонну демократію», відправляючи дрібних недбальців-чиновників на гауптвахту, де доручали їм проведення публічних робіт — чистку сортирів, пофарбування парканів, латання дірок в асфальті та ін.

Корупційні злочини суворо каралися військовими трибуналами, членів яких регулярно змінювали, перекидали з регіону до регіону, щоб самі не обросли корупційними зв’язками, а несли у своїх рішеннях сувору непідкупність закону. Народ дуже швидко зрозумів, хто в державі господар, тому черги невдоволених місцевою владою громадян вишикувалися перед військовими комісаріатами, а не податковими інспекціями чи муніципалітетами. Щоправда, згодом черги стрімко злинули, бо військові запровадили грубе солдафонське правило: неправдивий донос карався гауптвахтою або місяцем інтенсивної військової підготовки в таборах за містом.

Одразу після перевороту військові зіткнулися з викликом анархії й бандитизму — наслідками років руїни, безладдя і злиднів. Як писав у своїй книзі Гайдук «Велика Гра і Стратегічний вибір»[5], у 2079–2081 рр. військові трибунали засудили до страти на шибеницях чи до розстрілу 5179 злочинців — учасників кримінальних банд, груп комуно-анархістів та інших. Упродовж трьох місяців проводилася реєстрація всіх громадян і була проголошена амністія для членів бандформувань. Той, хто не перереєструвався й мав при собі зброю, автоматично оголошувався бандитом і суворо карався. За два роки було знищено 213 бандформувань, зокрема банди Сірого, Мокрого, Князя, Галушка, Борейка, Гамзата, Лоха та інших. Ефективними виявилися перевірки на детекторі думок і спогадів, завдяки якому бандити не в змозі були приховати криваві видіння минулого і обличчя своїх корешів.

Особливо жорстоку боротьбу військовий режим повів із розколом суспільства за національною ознакою: у 2080 році країною прокотилася хвиля показових процесів:

— у Києві була заарештована група російських шовіністів, які оголосили Тараса Шевченка «вурдалаком» і почали кампанію за заміну пам’ятника Шевченку навпроти Університету пам’ятником царю-сатрапу Ніколаю Першому, встановленому в 1896 році й зруйнованому в 1920-му більшовиками. Для того щоб поглумитися з пам’ятника Шевченку, член гуртка «ніколаїстів» Пузина виліз уночі на постамент і випорожнився. Був схоплений на місці злочину. Вся група була засуджена до страти на шибениці; щоправда, Пузина довів, що він — уроджений шизофренік, перебуває на постійному обліку в Кирилівській психлікарні й, крім того, страждає на хронічні запори. Страту йому замінили довічним ув’язненням у психізоляторі містечка Глеваха;

— у Харкові власник міського ринку, злодій у законі Мітель Дупкін та член його бандформування Адольф Хермес, створивши підпільну організацію ХАМ (Харківська асоціація м’ясників), вирішили перетворити місто на нову столицю України-Руси й перейменувати Харків на Харкієв, знищивши всі пам’ятки української культури; це починання викликало перший за 150 років єврейський погром у місті, ініційований власниками конкуруючих крамниць і пивних барів. Оскільки крім Дупкіна і Хермеса євреїв у Харкові не залишилося, погромники розтрощили й пограбували міський ринок, спаливши ларки китайців та азербайджанців. Військовий трибунал засудив Дупкіна, Хермеса та трьох погромників до смертної кари за порушення закону «Про єдність держави і повагу до національних символів»;

— у Львові члени міської організації «Націонал-смертохристів» вирішили покарати запеклого католика, польського націоналіста Адама Міцкевича, точніше, не його, а пам’ятник неподалік від Оперного театру — шляхом відпилення голови поета-віщуна та заміни її головою, взятою з полтавського монумента фельдмаршала Паскевича; військовий трибунал оголосив вирок — стратити чотирьох зловмисників на шибениці навпроти готелю «Жорж»;

— в Одесі члени підпільної організації «Союз русского народа» вирішили підпалити головну міську синагогу, закидавши її пляшками з «коктейлем Молотова» й вигуками «Бей жидов, спасай святую Русь!». Добровільна єврейська дружина самозахисту імені Зеєва Жаботинського завадила планам погромників і передала їх до рук військового трибуналу. На шибеницю, встановлену на вулиці Єврейській, де міститься синагога, пішло п’ятеро учасників нападу;

— у Чернігові кілька осіб, що належали до нікому не відомої організації ЧЕРНЬ, задумали підірвати розкішний пам’ятник Олександру Пушкіну, оточений постатями всіх жінок, котрих він колись кохав (усього 206 високохудожніх фігур), були затримані на місці злочину. Вирок — смертна кара через повішання;

— у Донецьку група домогосподарок, незадоволених роботою водоканалу, влаштувала демонстрацію (запис розповсюджено по інтернету), під час якої спалено державний прапор України-Руси й розгорнуло плакати з написами «Плюем на Украину», «Долой украинскую мову — собачий язык», «Хотим объединиться з Россией», «Наш вождь генерал Аввакум Варламов, а не сраный Гайдук». Вночі до кожної з учасниць прийшли ввічливі молоді офіцери, які зачитали їм рішення про позбавлення учасниць демонстрації громадянства України-Руси та всіх громадянських прав й одразу всадовили водоканалізаційних бунтівниць у військовий автобус і відвезли до аеропорту ім. Василя Стуса, де розмістили дивно притихлих жінок у військово-транспортному літаку, що вирушав чартерним рейсом до вільної території Воркута.

Про всі ці та інші аналогічні випадки неодноразово сповіщали по телебаченню та інтернету, щоправда, саму процедуру виконання смертних вироків не транслювали з гуманітарних міркувань.

Ці рішучі й справедливі, на думку більшості, заходи невибіркового правосуддя військових дуже швидко й благодійно вплинули на загальну, розбурхану попередньою владою атмосферу суспільної ненависті, війни всіх проти всіх. У Криму порядок швидко навів генерал Селім-хан, командувач кримсько-татарської армії. Він безжально розгромив залишки дивізії СС («Слава Севастополя») й припинив спекуляції землею та знищення природних багатств Південного берега Криму.

На жаль, режиму Гайдука не вдалося уникнути серйозних криз, пов’язаних із регіональним сепаратизмом.

Першою стала спроба колишнього прем’єр-міністра Никанора Петропавловича Єфім’єва проголосити незалежність Донецько-Української Республіки (ДУР) у червні 2081 року. Створивши «Армію Мерцалова» з безробітних шахтарів і металургів, посиливши її «качками» з військово-спортивних реслінгових таборів, Єфім’єв приєднав цю силу до п’ятдесяти тисяч вояків власних приватних збройних формувань і виступив проти центрального уряду в Києві. Єфім’єв очолив ДУР як Народний лідер (НАЛ) і розмістив столицю в Донецьку, піднявши над містом сепаратистський смугастий чорно-оранжевий прапор футбольного клубу «Гірник».

Гайдук, не бажаючи проливати кров обдурених Єфім’євим люмпенів, яким НАЛ обіцяв віддати на пограбування Київ, якщо знищать вони це гніздов’я українсько-бандерівського націоналізму, запропонував Єфім’єву провести переговори на нейтральній території — на Дніпрі. Після довгих перемовин домовилися нарешті зустрітися посередині Каховського моря, на південь від Запоріжжя, правий берег залишивши, відповідно, за Гайдуком, лівий — за Єфім’євим. Вирішили зіграти на тому, що Єфім’єв заявляє свої претензії на всю Лівобережну Україну. Гайдук дав розпорядження військам Запорізької землі створити коридор для вільного проходження моторизованої бригади Єфім’єва від Вугледара через Гуляйполе-Оріхів-Щербаки-Степногірськ із виходом на береги Дніпра в районі залізничної станції Плавні й не вступати — до особливого розпорядження — в бій із донецькими сепаратистами. 28 червня розвідка донесла Гайдуку, що сили Єфім’єва зайняли позиції в Плавнях.

Гайдук розташував свій штаб навпроти, на західному березі — в селі Біленьке-Перше на вулиці Приморській, 3, в садибі багатого фермера. Надвечір, коли сонце хилилося до заходу, вичервонюючи трави, дерева у фруктових садах, човни на березі й риборозвідні ставки, Гайдук з вершини високого кургану побачив могутнє повноводдя Дніпра, що розкинулося перед ним; далекий протилежний берег, заштрихований комишами й плавнями, й праворуч, на південний захід від КП — немовби чорним фломастером промальовані труби старовинної Запорізької ЛЕС, вже давно перебудованої під новий тип гафнієвих реакторів.

На протилежному березі хтось пускав освітлювальні ракети в небо, що почало тільки набирати темно-синьої переднічної барви. Наступного дня на світанку Гайдук, пройшовши по дерев’яних рибальських містках й відчувши холодний плюскіт води, ступив на борт РБК — річкового бойового катера «Вуж-1204» Дніпровської флотилії, озброєного швидкострільною ЗО мм гарматою та двома великокаліберними кулеметами. На катері перебувало вісім чоловіків залоги в тільниках та синіх матроських робах і п’ятеро охоронців Гайдука, які наполягли, щоб генерал одяг бронежилет. Вуркіт двигунів посилився, вібрація в ходовій рубці зросла, жовта, пошматована гвинтами вода закипіла за кормою — і катер стрімко, торкаючись легко поверхні води, пішов у напрямку острова Великі Кучугури.

З протилежного берега до них наблизився американський десантний рівербот із написом «Mad Bull», на палубі якого можна було розрізнити масивну постать Єфім’єва. З часу їхнього останнього побачення він майже не змінився, тільки обличчя немовби поширшало й волосся вицвіло.

Катери зблизилися на відстань трьох метрів. Команди обох катерів й охоронці напружилися, розуміючи, що будь-якої хвилини може початися стрілянина — всупереч усім домовленостям і гарантіям. Рівербот Єфім’єва був розфарбований піщано-зеленими тропічними смугами, наче ящірка.

Єфім’єв, стримано кивнувши Гайдуку, почав першим: