Розділ «Частина друга Половецька князівна»

— Господин Гайдук, я вас, признаться, недооценил. Не думал, что вы так быстро уничтожите демократию в Руси, станете украинским националистом и подлинным тираном.

Катери, над якими зависли чайки, наче в очікуванні поживи, похитувались на хвилях. Гайдук, не перебиваючи, мовчки слухав колишнього прем’єра, в якому також помилився: після перемоги над Північним Союзом у ході операції СТРАП Гайдук запропонував Єфім’єву керівну посаду в Раді менеджерів — але той відмовився. Вгніздившись у Донецьку, колишній прем’єр почав зміцнювати імперію «Вуглесталі» притаманними йому методами: рейдерськими наїздами, вбивствами опонентів, шантажем, заганянням людей у нове кріпацтво. Кілька разів намагався Гайдук переконати Єфім’єва припинити (бо відчував до нього якусь симпатію) — та марно. Оточивши себе зграєю підлабузників, кар’єристів та україножерів, він узяв собі на службу колишніх офіцерів із корпусу імені генерала Денікіна, що воював у складі 3-го Малоросійського фронту, схиблених на мстивій ідеї покарати непокірних хохлів за поразку. Агентура Гайдука, що працювала в оточені Єфім’єва, попереджала генерала про небезпечну еволюцію колишнього прем’єра, який поступово зачищав Донбас від опонентів — тих, хто залишався вірним ідеї побудови єдиної країни.

Єфім’єв, не дочекавшись відповіді Гайдука, продовжував:

— Вы нарушили национальное равновесие в пользу малороссов и тем разрушили державу Русь-Украина. Поэтому я, поддержанный многонациональным русским народом Донбасса, решил разорвать конфедеративный договор. Вся левобережная Украина поддерживает меня. Вы можете спастись в случае признания этого факта и подписания акта капитуляции — ликвидации так называемой державы Русь-Украина. Мы, коренные дончане, не потерпим больше унижений со стороны заезжих малороссов и предателей галичан…

«Так приходили зі Степу половці — кочівники-зайди, й диктували свої умови київським князям, — подумав Гайдук. — І чого цьому бандюку не вистачало? Грошей? Влади? Він схотів кинути на килим весь народ, як ганчірку, як зламані, обезголовлені тіла своїх суперників на рингу».

— Поэтому, Гайдук, я требую: немедля подписать заявление о своей отставке и о ликвидации вашей этнической химеры — государства так называемых украинцев и русских. Никогда русские не станут украинцами. Слышите?

— Ви все сказали? — спитав Гайдук, у якого від монотонного хилитання на хвилях вже почало паморочитись у голові. — Тепер слухайте мене. Сьогодні вранці я підписав декрет про позбавлення вас громадянства держави Україна-Русь з усіма майновими наслідками, що з цього випливають. Ми отримали також рішення Глобального банківського союзу про арешт усіх ваших банківських рахунків та рахунків підставних осіб, афілійованих з вами. Над цим добре попрацювала наша фінансова розвідка.

— Как вы смеете! — за інерцією грізно, але розгублено, ще не вірячи почутому, мовив Єфім’єв, і його слова вже не звучали так голосно, як перед тим. Його вузько посаджені на мідному обличчі очі стали схожі на шпаринки. Гайдуку здалося, що зараз з рівербота пролунає вбивчий залп. Але обійшлося.

— Верховний військовий трибунал оголосив вас, пане Єфім’єв, зрадником. Вам надано право добровільно залишити межі держави, — сказав Гайдук. — Ваш човен уже не повернеться до лівого берега. Прибережні води заміновано, йде роззброєння вашої бригади в Плавнях.

Єфім’єв побагровів, як під час гіпертонічного кризу:

— Это шантаж! Вы негодяй! Я жалею, что не уничтожил вас тогда, в Кабинете Министров!

— Я теж, — ввічливо відповів йому Гайдук. — Продовжую: Донецьк годину тому захоплено десантними військами, вірними уряду. Зараз там ідуть арешти змовників і ваших прихильників. Не раджу повертатися. Вниз по течії, в районі Енергодара, вас чекає гелікоптер, який доставить вас до Румунії. Раджу більше не повертатися в Україну. Ваша ДУР луснула, як мильна булька. Прощайте!

Не встиг приголомшений Єфім’єв змахнути важким кулаком, щоб дати команду відкрити вогонь, як двигуни на катері Гайдука форсажно заревіли й БРК блакитною стрілою, лякаючи чайок, рвонув не на захід, звідки прийшов, а на схід, чим збив з пантелику команду рівербота «Mad Bull»: водяний смерч від гарматно-кулеметного залпу здійнявся на порожньому місці; згодом на поверхню спливло багато оглушеної риби.

Ще довго темними водами Каховського моря повільно пливли на південь риб’ячі тіла, обернені до неба білими черевами.

29

Друга сепаратична криза вибухнула в 2082 році. Навесні у Львові новообраний парламент Галицької землі — Народна Рада — проголосив створення Західноукраїнської Держави (ЗУД) й вихід її зі складу конфедерації Україна-Русь. Невдовзі до цього рішення приєднався парламент Волинсько-Поліської землі. Ніякі вмовляння і погрози військового генерал-губернатора щодо неприпустимості порушення конфедеративного Договору, малої Конституції України-Руси, прийнятої ще за часів Президента Волі, та законів воєнного стану, запроваджених КОПОР-РАМом, не вплинули на розкольників.

Гайдук відкинув пропозицію військового губернатора Галичини генерал-майора Грома — силами трьох десантних бригад заарештувати та інтернувати членів Народної Ради, запровадити в Галичині комендантську годину й силовим шляхом відновити владу київського військового режиму.

Гайдук прилетів до Львова на бойовій «черепасі» 001, яка здійснила посадку на яворівському полігоні ОГБ, що носив назву «Мир і безпека» і тому вдень і вночі здригався від вибухів снарядів із лазерним наведенням, керованих протитанкових ракет і ревища нової таємної зброї, яку випробовували тут. Щоправда, під час приземлення Гайдука на полігоні панувала тиша. Зустрічав Координатора генерал-майор Грім — той самий, який колись врятував Гайдука, знайшовши «черепаху» 002 неподалік гори Пивихи.[6]

Панас Васильович Грім подобався Гайдуку: небагатослівний, повільно-обережний, немовби пасічник біля вулика, спостережливий і водночас рішучий, він чимось нагадував Гайдуку колишнього міністра оборони гетьманських часів Прядка. І тепер майже панічна реакція Грома на львівські події стурбувала Гайдука: на пустопорожні індепендистські декларації, що час від часу лунали з боку галицьких кав’ярень, Грім так не реагував.

Вони, не заходячи до дерев’яних штабних приміщень, з яких ще не вивітрився зимовий запах сирої порожнечі, пішли вздовж Алеї Слави.