Розділ «Частина третя»

Навкруг порубане, криваве, все військо Карлове лягло. і настала черга Батурина…

…Мазепа, генерал козаків, перейшов на бік короля шведів.

З повідомлення англійської урядової газети «The London Garrete», 3 січня 1709 p.

Ой пожали б, якби були

Одностайне стали.

Т.Шевченко

Це вже потім, як криваве дійство відбудеться, провідні газети Франції «Paris Garrete», «Letters Historigul» та інші часописи зарясніють заголовками, як зойками:

«Уся Україна в крові».

«Жінки і діти на вістрях шабель».

«Garette de France» повідомляючи, що російський цар Петро наказав знищити Батурин і покарати всіх його мешканців лютою смертю, додав:

«Страшний цар жадібний до крові в Україні… Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москвичів».

Але до того трагічного дня, власне, ночі (точніше: днів і ночей), коли зрадник відкриє замасковані двері потайного ходу і російські війська увірвуться до Батурина різати все живе, ще залишалися лічені місяці. І Батурин, не підозрюючи, що його чекає, жив своїм звичним життям.

І гетьман Мазепа, крім щоденної й постійної державної праці в уряді гетьманському, теж у ті дні жив своїм особистим життям. А найбільше його тоді непокоїла Мотрона Кочубей, люба його Мотрононька, щире його коханнячко.

Наслухавшись місцевих пересудів, чуток і пліток, дівчина була певна: її батька страчено з наказу гетьмана Мазепи – так багато хто шептався у місті. Гетьман, стривожений подібними вигадками, намагався довести Мотрі, що її батька страчено з наказу царя Петра, але з того нічого не виходило – Мотря старанно уникала зустрічей з коханим. Любила гетьмана і, люблячи, ховалася од нього…

Бо тільки себе винною бачила в тому, що лучилося з її батьком. І тяжко, і страшно було дівчині від однієї лише згадки про досі незнану їй Борщагівку, що її вона тепер запам’ятала на все життя. Тож на зустрічі з гетьманом («хоча б одну-однісіньку» – як він благав через своїх людей) не погоджувалася.

«Я вже своє отримала, коли голову батька поклали на плаху в Борщагівці, тож мушу тепер нести свій хрест та спокутувати гріх, що його мені не замолити до кінця віку мого».

Десь у глибині душі, якоюсь часткою серця відчувала: Мазепа не винний у тому, що сталося в Борщагівці, але все одно після того, що там відбулося, вже зустрічатися з гетьманом не могла…

А він, благаючи про побачення, чекав її ночами біля того дуба…

Але це сьогодні, через три століття з гаком, билиця стала легендою про той дуб на спільній межі, чи то пак, на границі їхніх маєтків, а тоді це була дійсність. Не сон, не мрія… Хоча й здавалася Мазепі – здурів чоловік на старості, воістину здурів! – золотим сном, казкою, коли вони зустрічалися під тим дубом біло-срібної місячної нічки-ніченьки…