Розділ «Частина третя»

Коли писались ці рядки, в 2013 році, минає 385 років, коли англійський король Карл I затвердив «Петицію про права» – документ, що підтвердив старовинні права і свободи його підданих.

Наприкінці травня 1628 року англійський парламент подав королю Карлу I законопроект, що був названий «Петицією про права». (Петиція – письмове, переважно колективне прохання, клопотання, звернене до державних керівних установ або до голови уряду.) У петиції англійського парламенту був протест проти численних порушень монархічною владою прав і свобод громадян, які охоронялися британським законодавством з часів раннього Середньовіччя. А виявом монархічного свавілля були: примусові грошові займи у населення, арешти без суду і слідства, заснування каральних воєнних судів, незаконні постої військових на утриманні цивільного населення.

Палата общин, яка представляла інтереси середніх і дрібних землевласників, а також заможних громадян, поставила питання про відновлення прав нації, порушених королівською волею. Карл І спершу намагався завадити обговоренню і погрожував розпустити парламент. Але, попри все, петиція була схвалена і палатою общин, і палатою лордів, що представляла аристократичну еліту королівства. І король змушений був відступитись. І затвердити «Петицію про права», яка стала законом. Текст документа був надрукований великим тиражем для поширення у народі.

385 років виповнилося у 2013 році, а тоді як гетьман Іван Мазепа відчайдушно боровся за свободу і права свого народу – у 1709 році, – «Петиції про права» минав усього лише 81 рік. У всіх вона ще була на слуху. Приклад був. Але українське поспільство, на відміну від Англії, чий народ виборов свою свободу 81 роком раніше, в силу тих чи тих причин (цікаво, яких саме?) відмовилось від підтримки Мазепи, щоб разом з ним боротися за свою свободу… Справді, український народ – унікальний, виходить, народ? Власне, не народ, а, як раніше казали, – поспільство?…

На словах ми всі за Україну. Принаймні сьогодні, бо завтра…

Права – вкотре! – була Леся Українка, коли поезією, що звучала як набат, зверталася до інтелігенції:

Ми паралітики з блискучими очима,

Великі духом, силою малі,

Орлині крила чуєм за плечима,

Самі ж кайданами прикуті до землі.

Геніальну Лесю постійно ранила пустопорожня балаканина в стані «національно свідомої еліти», яка, не знаючи до пуття ні історії народу, ні його дум і устремлінь, намагалася вести маси «манівцем без дороги». А це – дорога демагогів, політичних крикунів та перевертнів.

Вкраїна бачила не раз,

Як тії закоханці

Надвечір забували все,

Про що співали вранці…

Та Україні без чиєїсь допомоги годі було й думати щоб вирватися – надто могутньою була Росія. Потрібен був надійний і сильний союзник. Вся надія була на чужого монарха, який затіяв з Росією війну.

І раптом вона – воля – прийшла.

Чи принаймні голосно про себе заявила.

Уже набатом лунають королівські слова, лунають, як клятва:

«І… я обіцяюся і перед цілим світом урочисто присягаюся честю своєю королівською після повалення ворога свого (себто Московського уряду) поновити землю Козацьку, або Руську, в первісному її стані самодержавну і ні від кого в світі не залежну, про що я з Гетьманом вашим Мазепою письмовим актом ствердив…»