Розділ «Частина третя»

Воля! Ось вона нарешті в Україну завітала, в Країну козаків!..

Так тоді думалось-гадалось. І вірилося. Хоч волю ще ніхто й нікому не приносив, волю треба завойовувати. І Мазепа був готовий, щоб стати на смертний герць за волю для «бєдної матки»…

Шведський король для Мазепи був не кращий, але й не гірший за інших монархів Європи. Такий, як і всі. А увагу на нього Мазепа звернув тільки тому, що він затіяв війну з Росією – судячи з усього, довгу й виснажливу. І для нього, і для Петра І.

Мазепі потрібний був союзник – будь-хто, аби він погодився бути Україні союзником. Ним і став Карл ХІІ, бо він почав війну проти Росії, чи Росія проти нього так звану Північну війну – за вихід до Балтійського моря.

І Мазепа ожив у ті гіркі для нього дні, коли він утрачав кохану. Ожив, бо знайшовся союзник, з яким була надія – тільки-но з’явилася надія – вирвати Україну з неволі…

І Мазепа, все зваживши – вкотре! – все прорахувавши й обмізкувавши – вкотре! – рішив перейти до Карла ХІІ, а там…

Там, як невмирущо бадьорі козаки кажуть: ой, пан чи пропав – двічі не вмирати.

І в тому – «двічі не вмирати», ховалася магія. І віра, і надія, яка помирає останньою.

За «Історією русів» [15] все почалося так:

«Король Шведський, вступивши до Малоросії, публікував у ній і виставляв у прилюдних місцях прокламацію свою до тутешнього народу такого змісту: «Переслідуючи злобного ворога свого, Царя Московського, що здвигнув на Швецію війну з усіх сторін без жодних причин, а з самої злості своєї та чванливості, я вступаю в землю Козацьку не заради завоювання її або покористування скарбами та пожитками мешканців тутешніх, але єдино задля поновлення прав їхніх і вольностей колишніх, за які й предки мої, Королі Шведські, супроти Польщі завше вступалися і до того зобов’язані були важливими їм заслугами Козацькими та союзними з ними договорами і трактатами. Відомо-бо мені з сусідських чуток і протесту Гетьмана Мазепи, що цар Московський, бувши ворогом непримиренним усім народам на світі і жадаючи підкорити їх собі в неволю, загорнувши і Козаків у неключиме рабство, зневажаючи, відбираючи і касуючи всі ваші права та вольності, урочистими з вами договорами й трактатами затверджені, забув при тому і безсоромно зневажив саму вдячність, усіма народами за святість шановану, якою зобов’язана вам, Козакам, і народові Руському Московія, зведена міжусобицями своїми, Самозванцями та Поляками до мізерноти і майже небуття, але вами утримана й скріплена. Відомо-бо цілому світові, що народ Руський зі своїми Козаками був спочатку народом самодержавним, себто від самого себе залежним, під правлінням Князів своїх, або Самодержавців, злучався потім з Литвою і Польщею, щоб спротивлятися з ними Татарам, які їх руйнували, але згодом за насильства та лютості Поляків, визволившись од них власною своєю силою і хоробрістю, злучився з Московією добровільно і через саме єдиновірство, і, зробивший такою, якою вона тепер є, від неї зневажуваний і озлоблюваний нині безсовісно й безсоромно. І так я обіцяюсь і перед цілим світом урочисто присягаюсь честю своєю Королівською після повалення ворога свого поновити землю тую Козацьку, або Руську, в первісному її стані самодержавному і ні від кого в світі не залежному, про що я з Гетьманом вашим Мазепою письмовими актами зобов’язався і ствердив, а гарантувати їх узялися найперші в Європі держави».

«Пострілом у відповідь» Петра I – теж за «Історією русів», – було таке звернення:

«Государ, дізнавшись про розіслані по Малоросії списки прокламації Карла XII і в такій же силі розсіяні універсали Мазепині, яким, одначе, народ тутешній зовсім не довірявся, публікував і від себе до всенародного відома маніфест свій, підписаний власною рукою і виставлений при всіх церквах, і в ньому вияснював, що «Стягнені на нього від упертого неприятеля, Короля Шведського, та виродка його, відступника Мазепи, наклепи, пороки й підозри суть несправедливі, вигадані й сповнені лукавства та обманів для приваблення народного; і що він (себто Петро I. – В. Ч.) ніколи на думці не покладав кривдити, руйнувати та уярмлювати вільний народ Малоросійський, а особливо касувати й нищити права його та привілеї, затверджені від батька його, Царя Олексія Михайловича у договірних статтях славного і мудрого Гетьмана Зіновія Хмельницького, під час злуки Малоросії з державою Великоросійською уложених, але ними й особливо царською милістю буде сей вірний і ретельний народ утримувати при всіх його правах, вольностях та привілеях вічно і нерушимо, і можна не лестиво сказати, що жоден народ під сонцем не може хвалитися такими полегшами й вольностями, яко же наш народ Малоросійський, бо ні єдиного гроша до скарбу нашого брати не веліли і наслідникам нашим про теє заповідали. А щодо супротивника нашого Карла, то всьому світові відомо, які він з армією учинив руйнації всім тим народам, котрі переходив: церкви їхні та святині грабував і обертав їх на стайні та поварні, священство тиранив і вбивав, утвар церковну переробляв на світські непристойні речі, а образи святі зневажав, нищив і ногами топтав; та й до Малоросії запровадив його Мазепа з тим самим наміром, щоб, по зруйнуванню її, передати народ у вічну неволю, на поталу Полякам, од яких він набрав достатньо грошей, а Мазепа і Лещинський, яко єдинородні полякам його створіння, не що інше в нього будуть, як тільки здирці та тирани народні, що виконують волю його, і вічні Шведські данники, або васали. По оприлюдненню Царських маніфестів народ Малоросійський, і без того прихильний до сторони Великоросійської, природно, через одновірство й однородство, що їх гостро тоді відтінював йому народ Шведський мовою своєю та чужовірством, приклав до маніфестів свої вигадки, або байки, передавані від язика до язика на рахунок Шведів і Мазепи, що створило, нарешті, незмінний і вічний переказ народний, знаний навіть донині, начебто шведи, зневажаючи образи святі і топчучи їх ногами, змушували також і Мазепу зневажати їх і топтати ногами чудотворний образ Богородичний у селі Дегтярівці, що над Десною, мурованій тамтешній церкві, ним, Мазепою, спорудженій; і що той образ видавав тоді жалісний стогін, а Мазепа, стоячи на ньому, зрікався своєї віри і присягався на віру Шведську. Відгомін про се перейшов зараз по всій Малоросії, із зміною тільки місця та назви ікони Богородичної. Дехто говорив, що сталося теє з образом Блакитинським, а інші – з Каплунівським і так далі. А тим часом винищування Шведів од народу тривало далі по всіх місцевостях і при всяких нагодах, де їх тільки зручно знайти могли, і злість на них зростала з помсти народної за зневажану віру свою, від чого за одну осінь і зиму поменшало Шведів майже до половини».

Рік 1708-й став вирішально-переломним у долі гетьмана І. С. Мазепи, який, прагнучи кращої долі «для бедной Украйны», зважився на відчайдушний крок – порвав з Петром I і перейшов на бік Карла XII.

Тому було багато причин, головна: за 20 років свого гетьманства Мазепа переконався, що ні вірна служба Москві, ні виконання всіх домовленостей не забезпечують Україні вільного існування. Російська імперія, що з року в рік міцніла, все більше й більше поневолювала Україну, вважаючи її лише джерелом збагачення Росії.

Треба було щось спішно робити, а найперше – рятувати Україну, виборюючи їй незалежність, вирвавши її перед цим з російського ярма, з російських кайданів. Сили, щоб це зробити і в першу чергу військової, Мазепа не мав – Росія була таким голіафом, якого в одиночку годі було й думати побороти. Потрібен був союзник. Аж тут він і знайшовся – Карл XII.

Карл (буцімто означає «тямущий чоловік», запозичене ж німецької, в Італії – Карло) – ім’я вельми популярне серед європейських монархів.

Тут і Карл I – король Англії з династії Стюартів, і Карл IV, король Чехії, імператор «Священної Римської імперії», і король Німеччини з династії Люксембурґів, і Карл V – король Іспанії і теж імператор «Священної Римської імперії» з династії Габсбурґів, і Карл XVI Ґустав, король Швеції з династії Бернадотів (742–814), і Карл Великий, король, потім імператор Франкської держави з династії Каролінґів, і Карл Мартелл, мажордом Франкської держави, і Карл Сміливий – герцог Бурґундії, і нарешті Карл XII (1682–1718) – король Швеції з 1697 року. Себто на трон зійшов у шістнадцять з чимось років, як зазначається в його біографії, «з власної волі».

Зростав скромним юнаком, вів спартанське життя. Оскільки фізично був слабкуватим, то затято займався фізичними вправами. Але в битвах ніколи себе не щадив, тож мав заслужене звання – полководець. До речі, не бездарний.

Проводив абсолютистську великодержавну політику (а яку ще має проводити король, якщо він – король?). В Українській радянській енциклопедії зазначається, що Карл XII вів «загарбницькі війни в Центральній і Східній Європі». Очолював шведську армію під час Північної війни (о, ця Північна війна! Вона його і прославила, принаймні зробила відомим і… знеславила. – В. Ч.). Влітку 1708 року Карл XІІ «вдерся – так в енциклопедії, яка все ж таки має бути стриманою, – на територію Росії. Розраховуючи на допомогу українського гетьмана І. Мазепи, Карл XІІ повернув армію на Україну…»

О, ця Північна війна!