Розділ «Карусь і ми»

Наука їзди

Скільки тих авт на вулицях! Сині, зелені, червоні, бронзові, в кількох кольорах. А якого виробу, яких фабрик! Там і Понтіяки, і Даджі, Шевролети і Форди, і ще і ще більше. До того ж є ще імпортовані, європейські. Кожна фабрика випускає по кілька моделів, ніяк їх розрізнити! Хто може навчитись їх пізнавати? То так, якби вивчати зоологію чи ботаніку, тобто які є звірі й рослини, до якої групи чи ґатунку належать та чим один різниться від одного. Я, що приїхала з країни, де не було стільки авт у той час, коли я там жила, і досі не навчилась їх пізнавати.

А рух який, яка тіснота! І як вони обминають один одного, оці водії, як зручно повертають, як задкують і ставлять воза на постій. І як я боюсь того руху, як боюсь авт! Ні, я хіба ніколи не матиму авта, ніколи не їздитиму!

— А чим же їздитимете? — запитав пан Микола. — Автобусами? То ніколи ніде впору не вспієте і цілий день будете на автобусах!

Я подумала хвилинку й вирішила:

— Підожду, аж випустять такі маленькі гелікоптерики на одну особу. Сідатимуть на даху дому або крізь вікно залітатимуть до хати. Там я натисну ґудзик, гелікоптерик складеться і стане в кутку або ляже під ліжком і наче б його не було…

— Ба, — засміявся пан, — чекайте, аж таке зроблять! А тоді, знаєте, що буде? Буде їх у повітрі стільки, скільки тепер авт на землі, один на одного налітатиме, і люди падатимуть згори, як грушки з дерева. А вам треба їздити до праці і то вже тепер!

Що ж, треба купити авто! Ми й договорились з паном, що підемо. Спершу оглянемо, а далі, може, й купимо.

Не заходили ми до продавців дорогих авт — у мене не було стільки грошей, та й не вміла я їздити. От так зайшли до Плімута, до Форда, нарешті й до Шевролета. Хай буде добрий віз, але не такий дорогий! Хай буде Шеві!

Спершу мені сподобався зелений. Але зелених так багато на дорогах! Ні, срібний! Е, та срібні всі Ґрейгавнди, вантажні авта, всякі там Кроґери чи А & Р. Ні, таки всі вантажники, що розвозять харчі, срібні. Мало того, смітярки — та й ті срібні! Ні, пане продавче, дайте мені золотого Бел Ейра!

— Золотого?! Із щирого золота? Таж він коштував би тисячі, мільйони! — засміявся продавець. — Дам вам осяйно-бронзового, дам вам сієрраголд. Але мусите підождати, щоб його на замовлення зробили у фабриці, бо ви хочете в одному кольорі, а ми маємо з білим дахом.

Так ми обговорювали, який має бути віз. Коли продавець казав «вона», я завжди казала «він», і ми сміялися.

Поки він чи вона прийшли з фабрики, я вчилася їздити. В хаті я ходила з книжкою, їла з книжкою і спала з книжкою. Мені здавалося, що, як книжка під подушкою, то я швидше запам’ятаю всі правила вуличного руху. Але й ви так робите, коли вам треба щось вивчити або коли готуєтесь до іспиту.

Але вчитися з книжки — то ще нічого! А вже сісти за керму та виїхати на дорогу між інші авта — страшно, дуже страшно. Дорога наче б з-під авта втікала, і ніяк її не можна зловити. Раз вона втікає направо, то знову наліво, а там з усіх боків вибігають на неї авта — червоні, зелені, білі, сині, різнокольорові. Усі вози дивляться на тебе своїми великими очима, трублять своїми гудками і кожний наче готовий кинутись на тебе та роздавити. А ти, бідний, держишся керми, і тобі здається, що ти серед розбурханого моря і що це твоя єдина дошка рятунку. Держишся твердо, дорога втікає, і тренер кричить:

— Гей ви! Звертайте, швидко звертайте направо! Чого ви хочете: вискочити на хату?! Та вам їздити дитячим візочком, а не автом!

Тренер кричить, дорога втікає, руки не в силі обертати кермою, нога помиляється, замість на газ, натискає на гальму і — віз стає серед дороги…

О-о-о! Вся спітніла, я ледве опам’ятуюсь. Ще добре, що на возі написано: «НАУКА ЇЗДИ», і всі обминають такий віз або заздалегідь здержують своє авто.

— Но, но, — заспокоює вчитель. — Завтра буде краще. Ви тільки мусите вести авто, а не щоб воно вело вас. В кожний момент мусите володіти возом!

Еге, вести, еге володіти! Віз сам утікає, завжди готовий гнатися навпростець. А там світла, повороти, знаки, як от «Стоп» або «В один бік», «Тільки наліво» — та хто ж знає, скільки цих знаків! Уся наука з книжки пропала, пішла в ліс, як то кажуть! Та й ще біда, що є аж дві руки і аж дві ноги, і не знати, котрою що робити, як так налякаєшся. А віз, хай тільки почує, що ним кермує недосвідчений водій, то як кінь сполошиться і поженеться, поженеться!..