Розділ «Карусь і ми»

Одного дня, коли я так мучилась, Стів, що дивився тоді з вікна, вийшов на вулицю і сказав:

— Хочете — я навчу вас в’їздити в ґараж.

Його чубок мотався буйно на чорнявій голові.

Питання було настільки несподіване, що я відповіла:

— Прошу, навчи!

Мов для вияснення, Стів сказав:

— Мій тато має «трока». Він теж в’їздить ним у ґараж.

Ага, значить, хлопчик кваліфікований. Картата сорочина, зношені сині бавовняні штани, руки в кишенях, на ногах чорні чи теж сірі тенісівки. Рот у постійному русі — жвакав ґуму. Час від часу Стів видував з неї велику червону бульку, яку зараз же всмоктував знов у рот і з смаком розжовував.

Стів зайшов до ґаражу і відтіля давав мені руками знаки: направо, наліво, вперед, стоп! І я в’їздила вже краще, я стала оцінювати відстань і, головне, перестала боятися воріт. Страх — найбільший шкідник у кожному ділі, а в веденні авта і поготів.

— Ви не знаєте одної штуки, — говорив Стів. — Поки в’їхати, мусите випростувати віз. Навскіс ви не зможете в’їхати.

— Як же мені випростувати? Вулиця вузька, до того ж по ній мотаються авта і ходять люди.

— Нічого! — говорив мій учитель. — Позаду за вами провулок. Ви в’їдьте в нього задкуючи, а відтіля трохи направо і опинитесь майже просто перед воротами.

Еге! Так он яка штука! Але в’їхати задом на провулок, та ще так, щоб не вдаритись об мурований ґараж? І потім ще треба випростовуватись на вулиці!

Я дивилась на Стіва та обмірковувала завдання, яке він казав мені виконати.

— Стіве, я, мабуть, не подужаю такого складного завдання!

Я вже не стидалася сказати це йому, бо він був сам і добре знав, який з мене водій.

Стів похитав зневажливо головою і сказав:

— Дайте, я це вам зроблю!

При цьому дивився на мене визивно й самовпевнено.

— Ти?