Розділ «Карусь і ми»

— О! Новина! І ви вже маєте авто! А як з їздою?

— Та ви краще не питайте! — скаржилась я. — Вулиці, їхній рух, люди й вози — все разом стало для мене страховищем. Досі я сміливо ходила й переходила вулиці, а тепер, коли доводиться їздити ними, я потерпаю та ще й розглядаюся, чи не їде за мною поліційне авто. А вже її, поліції, я стала страшенно боятися! Досі я й не помічала їх на дорогах. Тепер кожний звук гудка змушує мене здригатися, наче б почула рик пантери чи лева. О, світ зробився грізний і наїжився всіма небезпеками й карами Божими.

— Ха-ха-ха! — сміявся Синьоокий Пан. — Щодо кар, то ви праві. Кари-вози, а їх справді повно. Більше, ніж можуть вмістити наші вулиці. Та на ваш страх знайдемо раду: завтра я прискочу і трохи з вами поїду. Хай ви тільки наб’єте собі руку та наберете вправи — їзда піде як по маслі.

Ага, по маслі — я подумала! — Вона і так іде, як по маслі, бо Карусь наче б плив чи ковзався. Втікає в мене з-під рук, і його колеса так і котяться, так і котяться! Здержати тяжко таку псяюху. Якби ж то годен, якби вільно їхати так собі поволеньки, крок за кроком! А то виїхав на вулицю — пускайся чимскоріш! Інакше за тобою трубитимуть, а то й виставиться з авта така зарозуміла пика й крикне: «Фармен вумен!» І то ще добре, бо інший прикладе ще гіршу лайку…

Вранці до мого вікна всміхалися панові сині очі, і день здався погідніший і життя не таке пусте. Ми сиділи в авті, і я керувала. Ми в’їхали в спокійнішу частину міста, і Синьоокий Пан учив мене повертати.

— Ви не думайте, — повчав він, — що повернути можна за одним разом. Поворот складається найменше з двох частин: одною ви стинаєте наріжник вулиці, якою їдете, а другою докінчуєте поворот на вулиці, на яку в’їздите. Тільки вправний водій вміє звернути зразу й получити оці складні рухи в один. Очевидно, коли у вас «паверстірінґ», то ви одним пальцем, так би мовити, виконуєте цілий поворот.

Он, чому я так погано повертала! Я думала, що за одним махом спроможусь виконати цілий поворот.

— Тримайтесь якнайближче хідника! Навіщо вам пхатися на середину?

— Та я не пхаюсь, то Карусь сам вибігає, як навіжений.

— Е-е, Карусь! Все Карусь! Навчіться, що авто не живе. Воно розуміє тільки те, що ви йому накажете, і робить те, чого ви від нього вимагаєте. Але ви мусите вміти вимагати, в кожну хвилину знати, чого хочете. Ви не смієте вагатися, куди вам їхати, коли ставати, як повертати. Все те мусите мати заздалегідь підготоване в голові та використовувати його негайно й доцільно.

Так ми їздили, повертали направо й наліво, і сині очі всміхалися привітно, я вже менше боялась, і Карусь наче б став більше слухняний, не такий самовільний.

Дімки бігли обабіч дороги, дерева хиталися й танцювали. Навіть квітки дивились на нас з-поза огорож і вітали нас трояндними пахощами та розкішними кольорами. Пташки заглядали в Карусеві вікна, білки перебігали дорогу. Ні одні ні другі не боялись нас, не боялись авта. Згодом я помічала, як вони сідали на нього — ну і завдавали йому деякої шкоди, головно коли йдеться про чистоту.

Синьоокий Пан був моїм першим справжнім учителем. Він навчив мене повертати, і за те я була вдячна Панові з синіми очима. Не раз потім я думала: він мусить бути дуже відважний. Бо я і згодом була б не сіла поруч когось, що не вміє їхати, що не володіє возом. Інколи один малий рух, кілька секунд, рішають про нещасний випадок, а навіть про життя…

В’їхати до ґаражу — велика штука. А ще ж ґаражі тут старі, збудовані для старих вузьких возів. А тепер авта розлогі, широкі та довгі. В’їдь таким до тісної буди! Не знаючи, як воно тяжко, я найняла ґараж. Я не хотіла, щоб мій приятель мок на дощі і снігу та наковтувався пилу й чаду.

І почалося!..

Зараз же при першому в’їзді до ґаражу я помітила, що діло не таке то вже легке. З вулиці вам здається, що відступ між возом і воротами задовільний. Певно, якби ви сиділи по середині воза, ви могли б краще оцінити цю відстань. А так, по правому боці непогано, хоч місця багато немає. І здається, що на лівому те ж саме. Перед в’їхав, ви натиснули на акцелератор, а з правої сторони — хру-у-уп! Овва, думаєте, це ворота. Вони з тонкого м’якого дерева, а Карусь з твердого металю, і йому нічого не може статися.

Ага! В’їхавши так у тріюмфі, ви заходите на правий бік і зирк на авто! А там, на його стінці вгнуте місце та ще й фарба з нього облетіла! А вражим воротам не сталось нічого, нічогісінько! Як же так?

— Не дивуйтесь! — сказав раз Пан з синіми очима. — Авта робляться з м’якої бляхи. Я бачив таке: спершись на воза, стояв громадянин і дискутував з сусідом. Як то в нас у звичаю: трохи політички. Раптом він повернувсь і, щоб надати більше переконливости своїм аргументам, стукнув кулаком по авті! Дах тільки хруснув! Зробилась яма і то більша від кулака, прикриття відскочило й скривилося так, що годі було його закрити. Авто виглядало, як стара беззуба людина з покрученим ротом. Громадянин мусів поїхати до майстрів, вони зняли дах і стали випростовувати. Знаєте, як? Кладуть його на дерев’яну основу і побивають таким же дерев'яним молотком. І знаєте, скільки коштувала громадянинові палка дискусія? Сорок долярів, подумайте!

Ой, і тоді, і не раз потім немало коштувало мені випростовування Карусевих боків і свіже фарбування, доки і тут не поміг мені мій другий учитель, малий Стів. Так він називався, той семилітній, моторний хлопчик. Не був українцем, тільки потомком польсько-німецької сім’ї, але був моїм сусідом і, як усі хлопці, від найранішого дитинства цікавився автами.

Коли я приїздила додому, Стів звичайно грався на вулиці з своїми ровесниками. Очевидно, в бейзбол. Тоді він переставав гратись і зацікавлено дивився, як я поверну і як в’їду в ґараж. Бачачи, як я незручно мотаюсь і мучуся, хлопчики реготалися. До моїх вух долітали свисти, вигуки й насмішливі слова. Це докраю хвилювало мене, і зі стиду перед моїми глядачами я в’їздила ще незручніше, аби тільки швидше сховатися в ґаражі.