Розділ «Карусь і ми»

Яцько запевняв, що кінь — як дитина, добрий і послушний, і що панночці нічого боятися. Прип’яв Карого до яблуньки, підсадив мене, і ось я на коні!

— Маєте уздечку! — повчав Яцько. — Як вам треба, щоб він ішов направо, потягніть за праву віжку, а як наліво — то за ліву, а вже як має стати, то за обидві.

Карий — я стала зразу називати його Карусь — уважно слідкував за моїми першими спробами їзди. Часто оглядався на мене, і в його великих розумних очах наче б грали веселі іскорки.

— А видите, цівком файно вам їхати! — запевнював Яцько, що йшов поруч.

— Е, як ти йдеш поруч. Хто зна, якби я пустилась сама і не кроком, а так легким труськом…

Ми вчились у городі. Я штовхнула Каруся стременами, і ми стали підійматись стежечкою на подвір’я. Я хотіла показати батькові, який з мене вершник. Він стояв перед хатою. Швидко теж підбіг до нього Яцько, бо…

Карусь пустився кругом хати і, вже не оглядаючись, підійшов боком до рогу!

— Держіть його! Держіть! Тррр, Карий! — кричав Яцько.

Прибіг якраз упору: Карусь вирішив позбутись мене, притиснути до рогу, чи обтерти об стіну хати.

— Якби-м го був не зловив впору та не відтягнув, був би вас геть обтер об хату! Сильно не любить, як чужий на нім сидить! — виправдував свого коня Яцько. Забув своє запевнення, що кінь ласкавий.

З тої пори я намагалася не наближуватись ані до хати, ані до дерева. Хоч Карусь згодом привик до мене й погодився вже з тим, що щодня мусить мене трохи поносити, все ж вірити йому не було можна.

Швидко я збагнула його химерну вдачу.

Люба, моя шкільна подруга, приїхала відвідати мене. Обидві ми раділи й обіцювали собі купелі, прогулянки, збирання ягід і грибів.

— О, я бачу, ти маєш коня! Я так люблю їхати верхи! Там, де вчителюю, є дуже милі власники двора. Присилають мені часто коня «під верх», і я їжджу собі, скільки хочу. Дай мені його, я трохи поїжджу!

— Добре, Любцю, але уважай! Він химерний і примхливий, хоч ніби спокійний, — як колись Яцько, я впевнювала свою подругу.

— Не бійсь, не бійсь! Я чудово їжджу, не те, що ти, початківка. Кінь чує їздця і знає, з ким має діло. Тож не диво, що хотів тебе позбутися.

Люба стрибнула зручно на сідло та, попустивши уздечку, підігнала Каруся. Він пустився бігом стежечкою. Сиділа прекрасно в сідлі, і мій батько милувався її поставою! Швидко вони зникли у проваллі за горбком.

— Якось довго немає Люби! — стала я турбуватися згодом. — Я просила її, щоб швидко верталась. Чекає підвечірок: суниці з сметаною, разовий хліб з медом, кава з «кожушком». А Люба — ласунка.

— Не дивуюсь, — сказав батько, що не раз жартома дратував мене, — вона так гарно їздить! Не те, що ти: чалап, чалап, нога чи копито за копитом.

Батько показував, як ми чалапаємо, і гості сміялися. Але Люба не приїздила…