Розділ «Карусь і ми»

— Бачиш, у нас, таки в Мічіґені, в головному бюрі Дженерал Моторс мають усі пляни й інструкції. Коли Еді мав собі робити такий віз, ми поїхали туди і нам дали цілу книжку та всі приписи. Ти ж сам бачив її, хіба ні? Потім твій брат тесав і вирізував, припасовував і збивав, прикручував усі ці шрубки і таки зробив зовсім, наче справжнього воза.

Так розмовляючи, ми залишили місто та в’їхали в парк. Широкі асфальтові дороги прорізували легку горбовину, порослу лісом, що пишався в ситій зелені та купався в соняшному світлі. Парком плила Червона Річка, і від неї його назва. Пропливає вона великий Фордів комбінат, і червоняво-бронзовим густим струменем уливається в широку ріку Дітройт. Уже здалеку вражає немилий запах сірки.

Серед парку-лісу дуже гарна гірка. Вона спадиста й лагідно збігає вниз. На ній вигідна гладка дорога.

Уже здалеку ми бачили кольорові рядки людей, що стояли обабіч дороги. Примістивши авто при бічній доріжці, ми підійшли до місця перегонів і втиснулися між людей. Були то переважно молоді батьки з дітьми. Всі вони чекали перегонів. По доріжці бігали впорядники з хоруговками в руках, визначували трасу, місце старту й фінішу. В одного стопер, другий має в руці записник і олівець. Усе, як при справжніх перегонах. Навіть публіка так само хвилюється. Не лиш діти, але й їхні батьки. Бож цікаво, хто переможе. А перемога, яка б не була, дає людині почування щастя-насолоди.

Свисток!

Публіка ще більше захвилювалась і щільніше стовпилась обабіч дороги.

— Їдуть, їдуть! — пищали й вигукували діти.

І справді. Он скринька, розмальована начервоно, з чорною кермою вже збігає доріжкою. За кермою хлопчик, дуже акуратно одягнений: у білому шоломі, в чорних великих окулярах. Вправно керує своїм автом. Воно, хоч і без мотора, їде швидко, використовуючи похилість гірки та силу гравітації. Так і котиться вниз. А водій впевнено й гордовито править возом.

Кожен фініш публіка зустрічає радісними вигуками, махає хоруговками, дитячими шапочками, хустинками та нагороджує водія рясними оплесками.

За червоною коробкою їде синя, біло-зелена, гранатова. Навіть золотиста і сріблиста. Он і наш Майк! Його віз увесь білий — зовсім, наче справжній. На побічниці великий напис:95-Х07-Р. Спереду і ззаду табличка з реєстраційним числом і написом: «Мічіґен, чарівна країна вод». А число на табличці таке, як у батька, на його справжньому возі. Майк у чорному комбінезоні, в чорних шкіряних рукавицях, синьому шоломі й широких окулярах автомобіліста. Виглядає дуже фасонно. Він наче б тількищо приїхав з Рів’єри, із справжніх перегонів. Сто п’ятдесят миль на годину, а може й більше! А як справно керує возом!

Буря оплесків, радісні вигуки, метушня.

Їдуть, збігають авто-коробки, і молоді водії змагаються за першість. Шумить ліс, ситозелені дерева хитають соковитим гіллям, а їхні корони хиляться, наче б хотіли побачити переможця та скласти йому поклін. Кому ж, кому?

Нашому Майкові, нашому славному переможцеві!

Вдоволені вертаємось додому. Навіть я радію Майковою перемогою, і здається мені, наче б я чимось причинилася до неї. Він же говорить і розказує про себе та про інших змагунів, про свої побоювання та сподівання.

Щасливо, Майку! Може скоро доведеться тобі стати до справжніх змагань — може вже не за першість у дитячих перегонах, а за найкращі успіхи в школі, а згодом у праці. І за успіхи в житті!