Розділ «Нове житло — нові друзі»

Нове житло — нові друзі

Моя дружба із Стівом не тривала довго. Я переїхала в іншу дільницю міста, куди покликали мене мої справи.

Одного дня ми обидвоє з Карусем забрали мого Едісона, тобто диктувальний апарат — таку сіру коробку з червоними платівками. Взяли також старенького Ремінгтона, що приїхав зі мною ще з дому. На ньому я писала про все, що мені й Карусеві трапилось у цій країні. Він клацав, наче стара ропуха, і щербатими зубами вигризав на папері нерівні рядки. Як-не-як, тільки в мене він працював двадцять вісім літ. А я купила його вживаного, тож і не знаю, як довго він служив комусь іншому перед тим. Взяли ми з собою розкладний столик, на якому завжди працював мій переносний Ремінгтон, не забули і про круглого стільця, що повертався за кожним моїм рухом, про багато паперу та письмове приладдя. Ось ще папки, калька, книга для вклеювання вирізків з газет і журналів з моїми статтями та дописами, коробки з листуванням… Коротко — все потрібне до писання. Воно зовсім виповнило Карусів живіт. Звичайно, була там і я, бо без мене Карусь не хотів би їхати. Решту мого барахла вивіз вантажним автом пан Левко.

Так ми покинули вулицю, де жив Стів. Він залишився з батьками, з приятелями і далі грав у бейзбол. Я ж на новому місці придбала іншого приятеля, трохи старшого від Стіва, і познайомилася з котами. Хоча я любила ці тварини, то важко говорити про дружбу чи любов, коли вони гніздились у моєму ґаражі, а від Каруся тхнуло неприємно. Взагалі, це прикра справа, і про неї ще поговоримо. Та, поки до цього дійдемо, познайоммося з людьми та околицею.

Розмірно просторий дім на розі П’ятдесят першої вулиці і Мічіґен дивився на рухливі вулиці рядом широких вікон. Вони мені зразу припали до вподоби: на них чудово ростимуть мої квіти. І вікон тих у мене аж вісім! Під кожним широке мармурове підвіконня. Он де стоятимуть мої альпійські фіялки, он де цвістимуть мої азалії.

Внизу крамниця з жіночим одягом. Вузька вхідна брама, а від неї доволі стрімкі сходи на поверх. Там праворуч моє житло, ліворуч — сусідів.

Ґараж з крутим в’їздом з провулка. На подвір’ї картонові коробки та сміття. Інколи хтось прибирав оці відпадки від праці й торгівлі, але я ніколи не помітила, хто. Бо дільниця, де був той дім, не була елегантна, тут у домах не було дверників. В домі не було ні господаря, ні управителя. Дільниця була розмірно стара, і жило там багато робітничих сімей. Немало з них були вже старі й пенсіонери, бо молоді, їхні діти, перемандрували на нові місця, на швидко ростучі передмістя. Ті з молодших, що залишились, мали звичайно багато дітей, і їхні заробітки не вистачали їм на купівлю домів у нових дільницях.

Так було й з сім’єю О’Ші, моїми найближчими сусідами. Обидвоє молоді, червоноволосі, білошкірі, веснянкуваті, справжні «айриші». Найстарший син Малькольм був десятилітком, ходив до школи і став моїм новим приятелем.

— Гело! — привітався зараз після того, як я переселилася в його сусідство. — Моє ім’я — Малькольм, мене кличуть Мал. Якщо вам треба щось допомогти — покличте мене!

Я розглядала свого співрозмовника. Хлопець він невисокий, обличчя таке ж біле й веснянкувате, як у батьків, волосся трохи темніше, так що скидалося на бронзове з милим золотистим відтінком. Воно було розчесане набік, завжди дбайливо укладене в м’які хвилі та ще й напахнене.

— Мама знову матиме дитину, — заявив Мал. — І тому я стараюсь дещо заробити. Вночі я працюю в барі внизу. Прибираю із столів посуд і возиком звожу до кухні. Платять мені небагато, але «вейтерки» дають мені дещо з своїх «типів».

За стіною плач дітей. З хати стирчала на ґанок чорна від сажі рура. Нею виходив запах страв і вонь дитячих пелюшок. Пані О’Ші носила на руках немовлятко, друге ледве вчилось ходити, держачись маминої спідниці, двоє інших повзало по землі. Далі одне за одним щораз старше аж до дівчинки-семилітки, і врешті Малькольм. Усі діти здоровили мене привітно, і згодом я давала їм цукерки.

— Можу вам помити авто, — пропонував Мал. — Мию наше в суботу, то помию й ваше. Два з половиною доляра.

Мал познайомився з Карусем і став його доглядати.

Але, хоч Каруся дбайливо мили, від нього неприємно тхнуло котами. Бо мій ґараж був їхнім житлом ще довго перед тим, поки ми з Карусем переселились до цього дому.

— Що зробимо з тими котами, Мале? — я радилась у хлопця. — Страшно тхне від мого Каруся! Щоправда, я люблю котів, але у возі я аж задихаюсь від їхніх запахів.

— О, з ними тяжка справа! Вони влазять щілиною попід дверима. Завжди живуть у ґаражі і, коли їх якось прогнати, завжди приходять нові.

— Чиї ж то коти? — я питала. — У нас кожен кіт мав господаря та й жив у його домі. Невже вони не мають господарів?

— Ні, вони безпритульні, волоцюги. Навіть, як би їх узяти до хати, вони не жили б там. Вони люблять свободу.