Розділ «29»

Це був старий третьорозрядний готель. Наташу поселили в маленькій вузенькій кімнатці з єдиним вікном, що виходило в тісний, захаращений двір. Насамперед Посельська ретельно оглянула кімнату, проте нічого підозрілого не знайшла. Наташа сіла в крісло і замислилась…

Невже так старанно продумана операція не вдалася? Дівчина не могла з цим погодитись. Але тут Наташа згадала пораду полковника Сьоміна — не поспішати. Добре, не будемо поспішати. Не будемо. І все-таки спробуємо зробити першу перевірку.

Посельська поклала чемодан у шафу, одяглась і вийшла з готелю, попередивши портьє, що повернеться не раніше як за годину. Вона йшла багатолюдною торговою вулицею, подовгу зупиняючись біля вітрин і рекламних щитів. Це дало їй змогу безпомилково встановити, що за нею йде сищик. Спочатку він плентався кроків за п’ятнадцять позаду; коли вона зупинялась, зупинявся і він. Потім сищик вирішив змінити тактику. Він обігнав Посельську і тепер ішов попереду, іноді зупиняючись біля тих самих вітрин, що й вона. Посельська добре розгляділа його обличчя і була занепокоєна тільки одним: не дати зрозуміти, що вона помітила сищика. На серці в неї відлягло. Якщо за нею послано сищика, значить, вона не така вже для них байдужа, як намагався показати майор Хауссон.

У готелі Посельську чекала нова радість. Вона встановила, що, поки гуляла, її чемодан було відкрито і оглянуто. Дуже добре. Тепер Наташа була майже впевнена, що Хауссон просто удавав байдужого, бо хотів спочатку перевірити її. Ну що ж, перевіряйте, майоре!

Ввечері Наташа Посельська зійшла вниз, у ресторан готелю. Тісний, з низькою стелею, він був забитий людьми. У залі клубочився дим, вищала музика. Жодного вільного столика не було. Наташа зупинилася в дверях, шукаючи місця за чиїмсь столиком. Звідкись з диму перед нею з’явився вилощений юнак з жовтим обличчям. В цьому третьосортному ресторані безглуздо виглядав його смокінг з квіткою на лацкані.

— Ви шукаєте місце під нічним сонцем? — спитав він правильною російською мовою.

Посельська з подивом втупилась очима в нього.

— Я не розумію, що ви кажете? — промовила вона по-німецьки.

— А-а, то ви німкеня? — здивувався франт, переходячи на досить погану, калічену німецьку мову. — А нашій компанії чомусь здалося, що ви росіянка. Проте не немає ніякого значення. Якщо вам потрібне місце, ходімте. — Він безцеремонно схопив Посельську за руку і потягнув до столика в темному кутку за естрадою.

У компанії франта були дві дівчини і юнак, що теж погано розмовляли німецькою мовою. Франт, знайомлячи з ними Наташу, сказав, що всі вони росіяни і працюють у Західному Берліні.

Майже годину за столом точилася пуста розмова. Франт допомагав Посельській замовити вечерю. Ніхто її ні про що не розпитував. Потім дівчата і юнак, пославшись на те, що вони далеко живуть, пішли. А ще через кілька хвилин Посельська впевнилась, що франт — агент майора Хауссона. Але діяв він дуже грубо, йому, напевно, доручили з’ясувати, чи знає перебіжчиця російську мову. Розмовляючи, юнак весь час вставляв російські слова, а іноді й цілі фрази. Ніби замріявшись, він раптом запитував щось російською мовою і, дивлячись просто в очі Посельській, чекав відповіді. А не дочекавшись, ляскав себе по лобі.

— Хай йому грець, весь час забуваю, що ви не знаєте російської мови!

Для Наташі це була нелегка гра. їй доводилося напружено стежити за кожною фразою співрозмовника. Коли російське слово, яке він вставляв, не робило фразу незрозумілою, вона на неї реагувала. Але якщо вставлене слово містило в собі основний смисл фрази, вона здивовано зводила брови.

— Як ви сказали? Я не зрозуміла.

Деякі російські слова вона «розуміла» — це відповідало одній з обставин версії про її втечу на Захід: там, на Сході, її близьким другом був росіянин… Посельська повечеряла і пішла в свій номер. Франт провів її до сходів.

— Дуже радий з вами познайомитись, — сказав він прощаючись. — Дякую за приємну бесіду. Між іншим, я живу напроти готелю і вечеряю тут щодня.

Наступного дня Посельська, як радили їй в комендатурі, пішла в бюро найму робочої сили і взялася там на облік. Реєстратор записав її адресу і сказав:

— Роботу ви одержите досить скоро. В усякому разі протягом тижня.

На третій день увечері, коли Наташа вже збиралася лягати спати, в номер без стуку ввійшов офіцер, з яким вона мала справу в комендатурі.