Розділ «18»

У Франкфурт Суботін поїхав не сам. У вагоні напроти нього сидів капітан Радчук, який помітно нервував. його попросили теж поїхати, бо тільки він один серед співробітників Кованькова знав Ренату Целлер. У Франкфурті він мав, якщо буде потрібно, допомогти Суботіну познайомитися з Ренатою.

Одного незатишного осіннього ранку під гучні склепіння франкфуртського вокзалу з поїзда зійшло пасажирів десять. Разом з ними, намагаючись не привертати до себе уваги, вийшли Радчук з Суботіним.

Лікарню, в якій лежала сестра Ренати, вони знайшли швидко. Суботін пішов у місцеве управління державної безпеки, а Радчук чекав на нього в маленькому кафе проти лікарні. Крім Радчука, в кафе відвідувачів не було. Дві дівчини-офіціантки в кутку за прилавком щебетали про щось своє. Вони насторожено поглядали на похмурого юнака, що сидів за чашкою непочатого кофе.

Радчук неуважно спостерігав крізь вікно життя вулиці. І небо, і вулиця були заштриховані сірою імлою дрібного дощу. Коли проходив трамвай, чутливий дзвінок на дверях кафе тихенько деренчав.

«Невже Рената Целлер — ворог?» — багато разів запитував себе Радчук. Вірити в це не хотілося. Тим часом усе, що розповів йому Суботін, було більш ніж підозріле.

Дзвінок дзвякнув гучно і рішуче. В кафе зайшла дівчина в дощовику. Вона відкинула на спину капюшон… Радчук завмер. Це була Рената Целлер. Назустріч їй з-за прилавка вибігла офіціантка.

— Здрастуйте! А ми думали, ви сьогодні вже не прийдете. Вирішили, що ваша сестра одужала, — весело щебетала офіціантка. — Ви ж завжди заходите рівно о дев’ятій… Як здоров’я сестри? Ви візьмете як завжди?

— Так-так, — нетерпляче відповіла Рената. — Термос кофе і три свіжі булочки. Сестрі дуже подобаються ваші булочки.

— Можете почекати п’ять хвилин?.. Буде готове свіже кофе. Сядьте.

Рената поклала сумку на прилавок і сіла за столик.

Радчук не знав, що йому робити. Суботін, як на зло, ніби крізь землю провалився.

Рената подивилась у люстерко, попудрила ніс, потім глянула на свій годинник і перевела погляд на великий електричний годинник, який висів біля входу. Радчук бачив усе це краєчком ока. Потім вона окинула кафе невидющим поглядом. Раптом очі її розширились, і дівчина зробила мимовільний рух, ніби хотіла тікати. Вона побачила і впізнала Радчука. Метушливо застебнувши гудзики, дівчина підвелася і повільно підійшла до Радчука.

— Здрастуйте. Я не помилилась?

— Ні, ви не помилились, — неприязно відповів Радчук. Він не вмів приховувати свої почуття.

— Здрастуйте, капітане.

Радчук мовчав і, не підводячись, впритул, зло дивився на Ренату.

Обличчя її помітно зблідло; незграбно, боком вона знову сіла на стілець.

— Я знаю, що ви думаєте, — тихо сказала Рената і після довгої паузи додала: — Але ви не знаєте… нічого не знаєте.

Радчук мовчав.