Розділ тридцять шостий

Тепер Едмунд гадав, наче розуміє все, що Фанні могла сказати про свої почуття, і навіть те, що залишилося не сказаним, — і був цілком задоволений. Як і здавалося йому раніше, Кроуфорд надто поквапився, і має минути якийсь час, перш ніж думка про заміжжя стане для Фанні звичною, а тоді й приємною. Вона має призвичаїтися до того, що Кроуфорд у неї закоханий, а тоді, певно, зможе відповісти на його почуття.

Едмунд поділився такими міркуваннями з батьком і порадив більш нічого їй не говорити, не намагатися переконати її чи умовити, — натомість слід покладатися на старання Кроуфорда та на природну роботу її душі.

Сер Томас пообіцяв, що так воно й буде. Думка Едмунда щодо душевного стану Фанні видалася йому справедливою; він думав про її почуття так само, проте вважав їх вельми небажаними, оскільки, менше від сина схильний вірити в майбутнє, він мимоволі боявся, що, надто довго звикаючи до думки про заміжжя, Фанні може так і не відповісти на увагу молодого джентльмена раніше, ніж у нього зникне бажання виявляти цю увагу. Проте тут нічого не можна було вдіяти — лишалося тільки спокійно скоритись обставинам і сподіватись на краще.

Обіцяний візит «її подруги», як Едмунд називав міс Кроуфорд, навіював на Фанні справжнісінький жах, і вона жила в невпинному тривожному чеканні. Як сестра, така пристрасна й розгнівана, та ще й з її звичкою казати все, що спаде на думку — а з іншого боку, така гордовита і впевнена в собі, — вона з будь-якого погляду являла собою страшну загрозу для Фанні. Її невдоволення, проникливість та її власне душевне благополуччя були однаково страхітливі; і Фанні додавала сили тільки надія, що при їх зустрічі буде присутнім хтось третій. Вона намагалася ні на мить не відлучатися від леді Бертрам, не ходила до Східної кімнати й уникала самотніх прогулянок в алеї, щоб ненароком не зустрітися з міс Кроуфорд наодинці.

Вона старалася недарма. Коли міс Кроуфорд таки прийшла, вона відчувала себе в безпеці, сидячи з тітонькою в малій вітальні; і перші страшні хвилини минули, і, не відчувши ні в погляді, ні в розмові міс Кроуфорд того особливого виразу, якого з жахом очікувала, Фанні почала сподіватися, що їй не доведеться витримати нічого гіршого, ніж півгодини помірного хвилювання. Але ці надії були занадто сміливими; міс Кроуфорд не була рабою випадку. Вона будь-що вирішила побачитися з Фанні наодинці і тому невдовзі стиха мовила до неї: «Мені треба де-небудь з вами поговорити кілька хвилин». Фанні відчула ці страшні слова всім своїм єством, вони відізвалися їй у кожному ударі серця, в кожному нерві; та відмовити було неможливо. І, як завжди готова скоритися чужій волі, вона одразу ж підвелася і пішла до дверей. Вона робила це з важким серцем, але не могла вчинити інакше.

Щойно вони вийшли в передпокій, від усієї стриманості міс Кроуфорд не лишилося й сліду. Вона одразу ж похитала головою, дивлячись на Фанні з лукавим, проте дружнім докором, і, взявши її за руку, здавалося, хотіла почати розмову тієї ж миті. Однак вона не сказала нічого, крім: «Сором, дитинко, сором! Не знаю, як вас і насварити!» — І їй вистачило обачливості, щоб почекати з подальшою розмовою, поки вони не опиняться у надійному укритті. Фанні, звичайно, повела гостю до своїх володінь, у яких тепер завжди було дуже затишно; проте відчинила двері, згнітивши серце, відчуваючи, що на неї чекає така неприємна сцена, якої ще не відбувалося в цих стінах. Але загроза, що чигала на неї, раптом відсунулася — через несподіваний поворот у плині думок міс Кроуфорд; та надто розхвилювалася, побачивши перед собою Східну кімнату.

— Еге! — вигукнула вона, враз пожвавившись, — невже я знову тут? Східна кімната! Я була тут лише один раз. — І, озирнувшись довкола, наче пригадуючи все, що сталося тоді, вона додала: — Тільки один раз. Пам'ятаєте? Я прийшла репетирувати. Ваш кузен прийшов також; і в нас була репетиція. Ви були нашим глядачем і суфлером. Чудова була репетиція. Я ніколи її не забуду. Отут ми й сиділи, у цій частині кімнати; тут сидів ваш кузен, тут — я, а отам стояли стільці. І чому така солодка мить завжди минає?

На щастя для її супутниці, вона й не чекала відповіді, віддавшись приємним спогадам.

— Ми тоді репетирували таку цікаву сцену! У ній йшлося про таке… таке… ну, як це сказати? Він описував мені, що таке шлюб, і радив вийти заміж. Я мов зараз бачу, як він старається бути скромним і розважливим, — так-бо личить Анхельтові під час цих двох монологів. «Коли споріднені серця пов'язані шлюбними узами, заміжжя — це найвище щастя у житті». Певно, хоч би який час минув, у моїй пам'яті не зітреться згадка про його погляд і тон, яким він вимовляв ці слова. Дивно, — як дивно, що ми мали зіграти саме цю сцену! Якби в моїй владі було повернути будь-який із прожитих тижнів, це був би той самий тиждень — наших репетицій. Кажіть що хочете, Фанні, а це був би саме той тиждень; я ніколи не була щасливішою, ніж тоді. Отак схилити в покорі його несхитну душу! О, це було невимовне блаженство. Та, на жаль, того ж вечора все пішло шкереберть. То був вечір горезвісного приїзду вашого дядечка. Бідолашний сер Томас, чи був хоч хтось радий його бачити? І все ж, Фанні, не думайте, що я й тепер могла б говорити про сера Томаса без належної поваги, хоч, звичайно, багато тижнів його просто ненавиділа. Ні, тепер я суджу про нього справедливо. Він саме такий, яким повинен бути глава сім'ї. Ні, тепер я з сумною ясністю бачу, що люблю вас усіх. — І, промовивши ці слова з таким ніжним, серйозним виразом, якого Фанні ще ніколи не помічала в ній досі і який зараз видався їй вельми привабливим, міс Кроуфорд на мить відвернулася, намагаючись опанувати себе. — Я трошки розклеїлася, відтоді як зайшла до цієї кімнати; ви, мабуть, помітили, — по хвилі продовжувала вона з жартівливою посмішкою, — але тепер усе гаразд; тож сядьмо і любенько поговоримо, бо сварити вас, Фанні, — хоч я й збиралася це робити — у мене забракло сили. — І вона ніжно пригорнула Фанні до себе. — Люба, мила моя Фанні! Коли я думаю, що ми розлучаємося, — і хтозна, як надовго, — я відчуваю, що можу тільки любити вас.

Фанні розчулилася. Вона не очікувала нічого подібного і не змогла лишитися байдужою до цих сумних слів. Вона заплакала так, наче любила міс Кроуфорд більше, ніж могла полюбити її насправді; а міс Кроуфорд, ще більш зворушена таким виявом ніжних почуттів, притулилася до неї й мовила:

— Мені дуже шкода розлучатися з вами. Там, куди я їду, ніхто і вполовину не дорогий мені так, як ви. Хто сказав, що нам з вами не бути сестрами? Я знаю, що це неодмінно буде. Я відчуваю, ми створені для того, щоб стати ріднею; і ці сльози переконують мене, що ви також це відчуваєте, моя люба Фанні.

Фанні опанувала себе і, відповідаючи лише на частину сказаного, мовила:

— Але ж ви просто їдете від одних друзів до інших. Ви їдете до давньої подруги.

— Так, це правда. Місіс Фрезер була моєю близькою подругою два роки. Проте я не маю ані найменшого бажання бути з нею поруч. Я думаю лише про друзів, яких мушу покинути: про мою добру сестру, про вас, усіх Бертрамів. Такого сердечного ставлення, як ваше, більш ніде у світі не стрінеш. З вами я відчувала, що можу вам довіритись, поділитися з вами будь-чим, — а такого не буває при звичайному знайомстві. І чого я не домовилася з місіс Фрезер, що приїду після Великодня, то краща пора для візитів, — але тепер уже пізно щось міняти. А погостивши у неї, я мушу їхати до її сестри, леді Огорнуей, бо саме вона була моєю найближчою подругою, хоч я про неї й не згадувала останні три роки.

Після цих слів дівчата довго сиділи мовчки, кожна думала про своє; Фанні дивувалася, якою різною буває дружба, Мері ж не була схильна до таких філософських роздумів. Вона знов заговорила першою:

— Я так ясно пам'ятаю, як вирішила шукати вас нагорі і взялася розшукувати Східну кімнату, і гадки не маючи, де вона може бути! Я так чітко пригадую, про що думала, поки йшла туди, і як, зазирнувши у двері, побачила вас біля цього столу з рукоділлям; і як здивувався ваш кузен, коли відчинив двері і побачив тут мене! А потім — приїзд вашого дядечка! Такого я ще в житті не бачила!

І вона знов ненадовго задумалася, а потім, ніби намагаючись відігнати спогади, взялася за Фанні:

— Що це ви, Фанні, так замріялися? Певно, вам не йде з голови той, у кого ви на думці? От якби лишень я могла ненадовго перенести вас до нашого лондонського товариства, щоб ви зрозуміли, що там думають про вашу владу над Генрі! О, та безліч дівчат вам страшенно заздрить; а з яким подивом, з якою недовірою вони почують про вашу відмову! Адже Генрі не робив з цього таємниці, він — мов герой старовинних романів, хизується зі свого почесного полону. Вам слід було б приїхати до Лондона, щоб зрозуміти, яку ви здобули перемогу. Якби ви бачили, як за ним упадають і як упадають за мною завдяки йому! Тепер я не сумніваюся, що місіс Фрезер буде зовсім не так рада мене бачити, і все це через вас. Коли вона дізнається правду, то, вельми ймовірно, пошкодує, що я не в Нортгемптонширі: з ними живе донька містера Фрезера від першого шлюбу, і моя подруга спить і бачить, як видати її заміж, і хотіла б віддати її за Генрі. Ох, що вона тільки робила, щоб його окрутити! Ви тут сидите, така невинна, тихенька, і навіть не уявляєте, яка це буде для всіх чудасія, та як цікаво їм буде на вас подивитись, як вони почнуть мене розпитувати! Бідолашна Маргарет Фрезер присікається до мене, які у вас очі й зубки, та яка зачіска, та хто вам шиє черевички. Я б хотіла, щоб Маргарет вийшла заміж, — тільки заради моєї подруги, бо Фрезери, як на мене, такі ж нещасливі, як і більшість одружених. А колись Дженет так бажала цього шлюбу. Ми всі були раді за неї. Вона просто не могла не прийняти його пропозиції, бо він був багатий, а вона не мала ані шеляга за душею; та з'ясувалося, що в нього капосна, бундючна вдача, він хоче, щоб молода жінка, гарна молода жінка двадцяти п'яти років була такою ж статечною, як він сам. А моя подруга не вміє прибрати його до рук; мені здається, вона просто не знає, як із ним впоратись. І вони весь час гиркаються, що свідчить про погане виховання, як не сказати гірше. В їхньому домі я завжди з повагою згадуватиму стосунки подружжя з Менсфілдського пасторату. Навіть доктор Грант виказує глибоку довіру до моєї сестри та здебільшого прислухається до її суджень, з чого видно, що він справді дорожить нею; але нічого подібного я не бачила у Фрезерів. Я завжди думками буду в Менсфілді, Фанні. Моя сестра як дружина, сер Томас як чоловік є для мене взірцем доброчинності. Бідна Дженет пропала нізащо, і все ж їй нема чого соромитись: вона не вискочила заміж просто так, з доброго дива, їй не бракувало розважливості. Вона попросила три дні, щоб обміркувати його пропозицію, а всі ці три дні радилася з усіма своїми родичами та друзями, чия думка щось для неї важила; і особливо прислухалася до порад моєї любої покійної тітоньки, чиє знання світу змушувало всіх молодих людей цінувати її судження; і тітонька беззаперечно схвалила цей шлюб. Як бачимо, ніщо не може бути запорукою щасливого заміжжя. Мені нема чого сказати на захист моєї подруги Флори, яка відмовила дуже гарному юнакові з кінних гвардійців заради отого гидкого лорда Сторнвея, у якого не більше розуму, ніж у Рашворта, тільки обличчям він іще гірший і має бридкий характер. Я ще й тоді сумнівалася, чи правильно вона вчинила, бо він навіть не схожий на джентльмена; а тепер я певна, що вона зробила помилку. До речі, Флора Росе безтямно закохалася в Генрі першої ж зими, як почала виїжджати. Але якби я стала розповідати вам про всіх жінок, які, наскільки мені відомо, були в нього закохані, цій історії не було б кінця. І лише ви, ви, безсердечна Фанні, здатні думати про нього з байдужістю. Та чи така ви безсердечна, як удаєте? Ні, ні, я бачу, що це не так.

Тут Фанні так густо зашарілася, що це могло підтвердити найсміливіші підозри проникливого розуму.